“Повертайтеся, не бийте ноги!”

Хліб­ний кі­оск бі­ля цен­траль­но­го вхо­ду не­діль­но­го рин­ку ві­до­мий ба­га­тьом. Са­ме тут мож­на прид­ба­ти хліб та сві­жу здо­бу піс­ля сьо­мої ран­ку. А ще при­міт­ний він сво­єю не­ор­ди­нар­ною про­дав­чи­нею Ва­лею, яка знає все і всіх. На­віть з нез­на­йо­ми­ми во­на лег­ко зна­хо­дить кон­такт, ав­то­ри­тет­но ра­дить, який хліб най­смач­ні­ший. Ар­гу­мен­ти не­спрос­тов­ні: “Я й са­ма йо­го бе­ру”. Час­то сві­жу па­ля­ни­цю тут мож­на прид­ба­ти до сні­дан­ку, але трап­ля­ють­ся й ви­нят­ки з пра­вил.

Пос­пі­шаю на ро­бо­ту. Ва­ля вий­шла зі сво­го “спос­те­реж­но­го пун­кту”. А чо­го там ну­ди­ти­ся, як­що то­вар зат­ри­му­єть­ся у до­ро­зі? Зап­ри­мі­ти­ла на го­рі вул. Ла­зо пен­сі­о­нер­ку. Ну, спус­тить­ся ста­рень­ка до ба­за­ру, а хлі­ба не­має. Бо’­зна скіль­ки до­ве­деть­ся че­ка­ти, мож­на й за­мер­зну­ти під до­щем. То­му зме­ти­ку­вав­ши, Ва­ля по­ча­ла що­си­ли кри­ча­ти: “Вер­тай­те­ся, Іл­лів­на! Не бий­те но­ги! Ще не­має, не при­вез­ли! Ко­ли бу­де, я На­та­шу, су­сід­ку Ва­шу, по “мо­біл­ці” на­бе­ру. Во­на пе­ре­ка­же!” Баб­ця крут­ну­ла­ся, при­віт­но під­ня­ла ру­ку та й по­да­ла­ся до теп­лої ха­ти.