“Вам допомогти?”

Ве­чір. Пе­рех­рес­тя Чер­кась­кої і Сі­чо­вої. Бі­ля про­дук­то­во­го ма­га­зи­ну пен­сі­о­нер на ін­ва­лід­но­му віз­ку на­ма­га­єть­ся од­ні­єю ми­ли­цею діс­та­ти ін­шу, що впа­ла на до­ро­гу. Під­тяг­ти-то він її під­тяг, а от на­хи­ли­ти­ся і взя­ти – ні­як.

На ган­ку ма­га­зи­ну бай­ду­же  по­тя­гу­ва­ли пи­во двоє мо­ло­ди­ків. Ву­ли­цею Чер­кась­ка пря­му­ва­ла дів­чи­на ро­ків 17-и, слу­ха­ю­чи му­зи­ку че­рез на­вуш­ни­ки. Пе­ре­хо­дя­чи Сі­чо­ву, по­ба­чи­ла мар­ні ста­ран­ня ді­ду­ся і кру­то змі­ни­ла нап­ря­мок сво­го ру­ху. “Вам до­по­мог­ти?” – звер­ну­ла­ся до ста­ро­го. “Ой, дя­кую то­бі, ді­точ­ки, – роз­чу­ле­но про­мо­вив пенсіонер. – А то я вже за­му­чив­ся. І тре­ба ж ото бу­ло їй впас­ти!”. Еле­мен­тар­на не­бай­ду­жість, а скіль­ки по­сі­я­но­го теп­ла у ста­ре­чій ду­ші, скіль­ки вдяч­нос­ті у йо­го пог­ля­ді!