Вилікує “Златокрай”!

Ап­те­ка на Са­до­во­му. Стур­бо­ва­на ма­ту­ся про­сить мазь від син­ців. Ап­те­кар­ка роз­пи­тує, яко­го по­ход­жен­ня си­нець, на якій час­ти­ні ті­ла – м’я­зо­вій чи кіс­тко­вій, якої дав­нос­ті то­що. Знер­во­ва­на жін­ка тер­пля­че від­по­ві­ла на всі пи­тан­ня, а по­тім ви­па­ли­ла: “Не знаю, ко­ли во­на та­ке впо­ро­ла, але ко­ли при­ї­ха­ла з ро­бо­ти, у неї бу­ли пух­лі і си­ні гу­би – впер­ла їх у пи­ло­сос, щоб бу­ли як си­лі­ко­но­ві, як в Ан­дже­лі­ни Джо­лі. Те­пер он не тіль­ки гу­би си­ні, а й кру­гом ро­та. Ні­як ні го­во­ри­ти, ні їс­ти. А зав­тра ж у шко­лу”.

Не тіль­ки ме­дик, а всі, хто був в ап­те­ці, ре­го­та­ли до сліз. Хтось за­хо­див­ся роз­пи­ту­ва­ти та уточ­ню­ва­ти, хтось ра­ди­ти на­род­ні ме­то­ди мит­тє­во­го лі­ку­ван­ня. Струн­ка ін­те­лі­ген­тна жі­ноч­ка ро­ків 35-и по­ді­ли­ла­ся: “Ви зна­є­те, мої ді­ти теж ко­лись так “ба­ви­ли­ся”. Ро­зіг­ру­ва­ли каз­ку “Ко­тик і Пів­ник”. Донь­ка цок­ну­ла си­на мо­ло­точ­ком під око, як Ко­тик ли­се­нят­ко “цок у ло­бок та в пи­са­ну тор­бу”. А вий­шло під око. То­ді ми взя­ли га­зе­ту “Зла­ток­рай” і госпо­дарсь­ке ми­ло, на­ми­ли­ли, як по­ра­ди­ла ба­бу­ся, са­ме 7-у сто­рін­ку, і на­нес­ли цю чор­ну пі­ну на си­нець. Дві про­це­ду­ри – і як ру­кою зня­ло. Ви спро­буй­те, не по­жал­ку­є­те”. Ма­ма по­дя­ку­ва­ла, взя­ла зап­ро­по­но­ва­ний гель і по­о­бі­ця­ла ско­рис­та­ти­ся по­ра­дою. Во­на пос­пі­ши­ла лі­ку­ва­ти свою тре­тьок­лас­ни­цю, а чер­га ожи­ви­ла­ся, роз­го­во­ри­ла­ся і ко­жен по­чав зга­ду­ва­ти схо­жу іс­то­рію з ди­тинс­тва сво­їх на­щад­ків.

Од­на ба­бу­ся по­ві­да­ла, як онук на­дів на го­ло­ву ме­та­ле­вий гор­щик – хо­тів бу­ти кос­мо­нав­том. Лед­ве стяг­ли то­ді. Мас­ти­ли і смаль­цем, і кре­мом, і олі­єю – усім, що бу­ло під ру­кою. По­важ­ний чо­ло­вік смі­ючись роз­по­вів, як донь­ки по­са­ди­ли ко­ше­нят у ко­шик, роз­кру­чу­ва­ли йо­го, а по­тім ви­пус­ка­ли тва­рин, які не мог­ли від­ра­зу по­біг­ти. “Роз­ви­ва­є­мо у них вес­ти­бу­ляр­ний апа­рат”, – так про­ко­мен­ту­ва­ли свою ви­тів­ку. “А мій, ко­ли нев­да­ло ка­та­пуль­ту­вав­ся зі скей­та, – продов­жив ін­ший, – і теж мав си­ню вер­хню гу­бу, “впа­рю­вав” всім, що це в ньо­го та­ка алер­гія піс­ля уку­су бджо­ли”.

Від яс­кра­вих спо­га­дів чер­га, яка оха­ла, стог­на­ла і кри­ви­ла­ся, перетво­ри­ла­ся на при­єм­них спів­роз­мов­ни­ків, кот­рих об­’єд­на­ла те­ма про не­пе­ред­ба­чу­ва­них, ви­гад­ли­вих і ми­лих ство­рінь – на­ших ді­тей.