Вулиця дитинства – Низова

Відшуміли колядки та щедрівки, закінчилися безкінечні застілля. І знову потягло туди, де пройшло дитинство в турботах, що сьогодні здаються смішними і наївними. Хочеться побачити все, як було, але, на жаль, воно є лише в пам’яті. Немає величезної верби у городі над вулицею і осик у сусідньому дворі, під якими виднівся зруб криниці з прозорою  водою. Немає й клуні серед двору з лелеками на стрісі. Дітлахам усього кутка була турбота: годувати пташеня, яке чомусь викинули  з гнізда. Щодня ватагою ходили до кар’єрів ловити пуголовків і дріб’язок риби, щоб потім нагодувати покинуте  лелеченя. Щезла і галявина  з м’якою травою, де проходили «баталії» в пекаря, в ножика, у квача. Немає і довгих грядок з різноманітною городиною, кукурудзою, соняшником.  Показником хоробрості було  відламати шматок  величезної соняшникової голови на чужому городі.

На кожному дворі, ближче до хати, ріс чималий лан маку, який збирався до Маковія. З кожної голівки витрушувалися зернятка. Але хто ж втерпить до того Маковія! За особливим шелестом в маківці визначалася її стиглість. А далі  швидкий рух щелепами – і маківка розгризена, а її вміст уже в роті. Жуй і отримуй насолоду!

Грядки моєї бабусі вирізнялися кількома рядочками солодкого перцю. А в діда Носенка та у Ткаченків – ділянками чи то тютюну, чи махорки.  Міцний аромат наповнював два сусідні двори, коли дядько Микола закурював загорнутий у газетний папір свій самосад. Тож можна  припустити, що за міцністю цей тютюн перевершував Кубинські «Рейс», «Портагас» і навіть їхні знамениті сигари. Дід Носенко всі дні проводив у своїй майстерні. Він був знатний тесля, розважливий і мудрий. Так і запам’ятався з рубанком у руках, або на стільчику, зробленому власними руками, із самокруткою, ніби приклеєною до губи.

Немає і калини в кінці городу. Навесні облитої білим цвітом, а восени – китицями червоних ягід. Краса! Але ж смакувати ці ягоди можна було лише після морозів з пучечків, зв’язаних дбайливими бабусиними руками, або в пиріжках. Такі знатні пиріжки, що за розмірами нагадували булочки, зустрічалися  лише  на нашій вулиці. Причому ніхто з господарок, на противагу нинішнім, ніколи не підглядав у зошит з рецептами. Все робилося  інтуїтивно.  Головне було – купити дріжджі (вимовлялось: «дрожчі»), тому що в умовах боротьби держави із самогоноварінням це був дефіцит, і борошна по 42 копійки за кілограм, яке підмішувалось у дешевше – по 36 копійок. Фантазіям з начинками не було меж, і все залежало від статків та важливості події, до якої приурочувалося дійство випікання пиріжків. З печі пиріжки виймалися рум’яними, звабливими, з таким ароматом, що аж-аж! Перед подачею на стіл вони розрізалися  навпіл. Ну, по-перше, одним можна було наїстись, і тоді б не доходила черга спробувати з іншою начинкою, а, по-друге, кожна господиня, щоб розрізнити, з чим той чи інший витвір її рук, защипувала його по-своєму. І якщо, скажімо, в однієї «з маком» рубчик був зверху вздовж, то в іншої це означало «з м’ясом і рисом». А в розрізаному пиріжку начинку було видно.

Та повернімося до калини. Років з три тому пробував віднайти хоч місцину, де вона росла. Адже вона була найкрасивішою на весь берег і увінчувала кінець бабусиних грядок. Часто у вихідні під калиною збиралися мої батьки з друзями, щоб відпочити від трудів праведних. З обіду і до нашестя хмар комарів за «чверткою» з нехитрою закускою точилися розмови, лунав сміх і пісні. Як же то було добре посидіти під розлогими калиновими вітами на шовковистій траві!  І чи можна було тоді уявити, що на цьому місці, де щастям світилися очі батьків, де калина щоразу віталася з тобою, поважно схиляючи віти, проходитиме незграбна бетонка, а поряд з нею височітиме чийсь паркан?

Чому так: чим більше сивини на голові і ломоти в кістках, яскравішими стають картини дитинства?!

Наша вулиця була кутком простих трударів, що працювали в колгоспі, на заводах та фабриках міста. Усіх їх єднали біль втрат близьких і рідних у голодних 1933 і 1947 роках, роки післявоєнної відбудови. Біди зближували і єднали. Одне одному йшли на допомогу просто тому, що сусіди.

Назавжди зі мною образи могутнього діда Івана і під стать йому  – його дружини баби Каті, Миколи Могили, скромних і тихих дідуся і бабусі Грошових, турботливої баби Лізи , гомінких тіточок Чорнових, діда Нижника і його завжди привітної дружини, гучного дядька Миколи і тьоті Дори, що все життя пропрацювали на будівництві, дядька Василя і тьоті Галі, сердитого з виду діда Максима. Завжди, коли потрапляю на вулицю дитинства, в уяві чується голос баяна з двору Путинців. Надійністю і добротою відзначалися дядько Митько зі своєю пристрастю до смаженого насіння і його брат Юрко. Здається, що ось там, біля простих дерев’яних воріт прив’язана пара коней, на яких приїхав Пьорушкін. Пішли у вічність ці і багато інших низовчан, серед них – і друзі мого дитинства.

Від тої моєї вулиці залишилося дуже мало, хіба що кілька хат та назва. Віє комфортом і заможністю. Немає вічних баюр і калюж, в будь-який час можна проїхати легковим авто. Та прикро, що щезли тепло і душевність, яких так хочеться сьогодні віднайти, поринути у світ без брехні і лукавства, без надмірності і жорстокості, де дійсно людина людині друг, товариш і брат.

На жаль, добре там, де нас немає. А нас ніколи не буде в минулому, до якого можна доткнутися лише спогадами.

Автор: Володимир Побиванець