Нашого брата не проведеш!

Не так давно на автобусних станціях було досить людно і гамірно. Народ жив не так заможно, як нині, і громадський транспорт був доволі популярним. Автобуси приміського, міжрайонного, міжобласного і навіть столичного сполучення мали добрий попит. На станціях процвітав і бізнес. Як державний, так і приватний. Працювали кіоски «Союздрук», кафе. У кого був час між рейсами, той міг спокійнісінько провести його за чашкою кави. Хто ж мав його обмаль, купував пиріжок чи біляш «з рук».

Юне дівча, вочевидь студентка ветеринарного технікуму, який віднедавна вже став коледжем, проводжала батька, котрий приїздив відвідати доньку та привіз домашніх гостинців. За день треба обернутися в два кінці, тож пообідати чоловік гаразд не встиг і купив великого, як лапоть, біляша. Один – собі, інший – доньці. Ну що для доброго, сільського чолов’яги той пиріжок? Ковтнув, як кажуть, не пережовуючи. Глянув на дівчину. Та ще мусолила резинове тісто. «А в твоєму м’ясо є?» – запитав. «Ну звичайно, ось дивися»,- показала тонесеньку смужку начинки. «А в моєму наче й не було, може, забули покласти?» «Ото, тату, треба було дрібніше кусати, та довше жувати!»…

А ось і представники бізнесу «купи-продай» у довгих яскравих, різнокольорових спідницях, що відразу й не розбереш: одна вона там, чи весь гардероб разом. На руках розвішений традиційний товар – персні, каблучки, ланцюжки. «Ей, красавиця, купи собі обновку. Недорого віддам!» Та бажаючих бодай прицінитися було мало. Тож спритна торговка, кинувши оком довкола, обрала потенційного клієнта: чоловіка з габаритною сумкою, котрий читав на лавці газету. Він був добре одягнений, сидів біля першої платформи, з якої завжди відправляються автобуси на Київ, Світловодськ, Дніпропетровськ, Суми. Було дивним, що пасажир зацікавився сумнівним товаром. З-поміж усього асортименту обрав товстелезний ланцюжок, але почав торгуватися, бо 50 доларів за річ, за його мірками, було дорогувато. Тож зійшлися на 30. Торгашка порилася у численних складках свого барвистого одягу і дістала 20 доларів здачі. На тому й розійшлися. Для всіх, хто бачив цю сцену, було незрозумілим, як міг чоловік повестися на таку аферу. До транзитного пасажира підійшов товариш з пляшкою холодного лимонаду, яку придбав у привокзальному кафе. «Нащо тобі ця блискуча цяцька? Вона ж фальшива!» «Ну да! Як і мої 50 доларів. Зате 20-ка – справжня!»