Зне­ва­га чи жа­лість?

Лі­то. Спе­ка. Обід­ній час. У Ме­мо­рі­аль­но­му парку – ти­ша, про­хо­ло­да, спо­кій. Йо­го зе­ле­на те­ри­то­рія по­ме­ре­жа­на сте­жеч­ка­ми – для зруч­нос­ті. І пе­ре­хо­жим бай­ду­же, зас­ні­же­ні во­ни чи слизь­кі піс­ля до­щу – так швид­ше і ко­рот­ший шлях.

Щод­ня у за­тін­ку ши­ро­ких ті­нис­тих алей мож­на по­ба­чи­ти ма­тусь з ві­зоч­ка­ми, літ­ніх под­ру­жок, які по­ба­за­ру­ва­ли, служ­бов­ців, що вий­шли ков­тну­ти сві­жо­го по­віт­ря. Од­ні об­лю­бу­ва­ли для се­бе лав­ки у ве­ли­ко­му ко­лі, ін­ші – у ма­ло­му, більш про­хо­лод­но­му, дех­то вмос­тив­ся бі­ля цен­траль­них клуб з чор­ноб­рив­це­во-ла­ван­до­вим ки­ли­мом. Як зав­жди спі­шу, на хо­ду за­ги­на­ю­чи паль­ці, що тре­ба ку­пи­ти, аби то­ді са­му се­бе не кар­та­ти за роз­зяв­ку­ва­тість. На од­ній з ла­вок ма­ло­го ко­ла си­дить чо­ло­вік бом­жа­ку­ва­то­го виг­ля­ду. На ньо­му – бруд­ний одяг, якісь сан­да­лі із за­топ­та­ни­ми зад­ни­ка­ми, пом­’я­тий бриль не­з­ро­зу­мі­ло­го ко­льо­ру. Об­лич­чя за­рос­ле ще­ти­ною. Він  – з ті­єї юр­би со­бі по­діб­них, що щод­ня тов­чуть­ся бі­ля цен­траль­но­го вхо­ду. Ме­та од­на: за що пох­ме­ли­ти­ся? Гля­неш на них і від­ра­зу від­во­диш пог­ляд – щоб і око не по­га­ни­ти.

Та цьо­го ра­зу ува­гу при­вер­ну­ла жі­ноч­ка з ди­тя­чим віз­ком дру­го­го ра­дянсь­ко­го по­ко­лін­ня: ви­со­кий, з пря­мо­кут­ною прос­то­рою люль­кою. У ньо­му – вку­та­ні кас­труль­ки, ло­точ­ки, ба­ноч­ки і па­кун­ки з різ­но­ма­ніт­ни­ми стра­ва­ми. Її зна­ють усі ба­зар­ни­ки, бо во­на – їх­ня їдаль­ня на ко­ле­сах. По­ки­ну­ти на­мет – про­га­ви­ти по­куп­ця. А тут – і на міс­ці, і си­тий. Та й лю­ди­ну ро­ка­ми зна­єш, до­ві­ря­єш їй, впев­не­ний в її по­ряд­нос­ті та охай­нос­ті…

Во­на зу­пи­ни­ла свою пе­ре­сув­ну їдаль­ню бі­ля не­чу­па­ри. Від­кри­ла криш­ку на од­ній із кас­труль, мов­чки на­си­па­ла ри­со­вої ка­ші і прос­тяг­ну­ла чо­ло­ві­ко­ві. Він ухо­пив плас­ти­ко­ву та­ріл­ку і жа­діб­но став за­пи­ха­ти­ся стра­вою, зби­ра­ю­чи бруд­ни­ми ру­ка­ми крих­ти по ко­лі­нах і по­хап­цем по­вер­та­ю­чи їх до ро­та…

Що ке­ру­ва­ло жін­кою у ту хви­ли­ну? Дум­ка, що їжа до нас­туп­но­го дня од­нак зіп­су­єть­ся, що вдо­ма до­ве­деть­ся її ви­ки­да­ти ко­там та со­ба­кам, а мо­же, за­по­відь: воз­лю­би бли­жньо­го… Чу­жі дум­ки – нез­баг­нен­на та­єм­ни­ця. У ко­гось лю­ди, що ве­дуть та­кий спо­сіб жит­тя, вик­ли­ка­ють зне­ва­гу, а в ко­гось, во­че­видь, жа­лість…

Якось под­руж­ка ска­за­ла: “Не зва­жай на людсь­ку нев­дяч­ність і не че­кай виз­нан­ня. Усе доб­ро, яке ти ко­мусь зро­би­ла, за­пи­су­єть­ся у твою кни­гу жит­тя”.