Чекає синочка від ранку до ночі…

Зазвичай під рубрикою “Служу народу України” ми публікуємо матеріали про наших захисників-земляків, які були учасниками російсько-української війни або продовжують оберігати східні кордони держави. Та сьогодні вирішили відійти від усталених норм і розповісти про одного з них очима його неньки. Часто трапляється так, що матері не знають про героїчні подвиги своїх синів, бо хлопці намагаються тримати це в секреті, щоб рідні люди не хвилювалися зайвий раз. Але від цього мамам солдат не легше. Душею, серцем, думками кожна з них служить в тому ж батальйоні, частині і роті, де служить її дитина. Просто на відстані. Чи спиться їй, коли дитина, яку кохала для радості і щастя, щоденно-щохвилинно під кулями, ризикує життям?

Володимир Дмитренко – єдиний син Галини Олексіївни та Олексія Івановича. Дитинство та юнацькі роки його пройшли як у тисяч золотоніських ровесників: навчався в 3-ій школі, професію здобув у Черкаському профтехучилищі, потім – армія. Піврічну підготовку пройшов у навчальному центрі Чернігівщини, потім служив у військовій частині м. Городня Сумської області. Забезпечував паливом літаки та вертольоти. Після демобілізації пішов маминою стежкою, яка все життя пропрацювала у ПМК-231, трудився будівельником. І хоча саме в цій організації Володя промайстрував лише кілька місяців, та зодчій справі присвятив усе життя. Це про його умілі, майстровиті руки згодом скажуть – золоті. Після ПМК – диспетчер у місцевій пожежній частині, якій віддав 7,5 років. Та невелика зарплата не влаштовувала молоду сім’ю: Володимир вже був одружений, у них зі Світланою підростав син Саша. Тож змушений був податися на заробітки до столиці.

У лютому 2015 року був мобілізований на захист Вітчизни. Потайки від батьків, не обмовившись і словом, пройшов медогляд. Зізнався за 2 дні, коли вже валіза була майже спакована. Цей день Галина Олексіївна пам’ятає дуже чітко, адже був саме день народження Володі – 19 лютого. Спочатку – перепідготовка на Яворівському полігоні, потім в зоні проведення антитерористичної операції. Обслуговував «гради». Через рік і місяць демобілізувався. Десять місяців пройшли у пошуках роботи. Перебивався випадковими заробітками. Стояв на обліку в центрі зайнятості. Восени 16-го року мама перенесла тяжку операцію. Ще більші складнощі з підірваним здоров’ям виникли у батька, який і до цього, із 49-и років, має групу інвалідності. Коштів на лікування катастрофічно не вистачало. Позичали по 100, 200 гривень, у кого тільки можна. Вісім тисяч виділили депутати обласної ради Віктор Полозов та Владислав Кулініч. Володимир зняв з кредитної картки все, що тільки було можна. «Не переживай, синку, – як могла втішала Галина Олексіївна, – якось будемо перебиватися».

Ці обставини, як дамоклів меч, нависли над чоловіком, котрий на той час вже мав другу сім’ю і сина Дениса. Тож вирішив підписати контракт на військову службу терміном на три роки. Відразу попросився на передову, за 50 метрів від ворога. Якось батько обмовився, що син – кулеметник, а сам Володя мовчить, не зізнається, оберігає маму від зайвих переживань. Але її не проведеш, вона відчуває серцем. Якось знайшла довідку в кишені, яка підтверджувала участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей. «У мене все чудово, нас годують добре, вже видали теплий одяг. Ось приїду – не впізнаєш», – дзвінок від нього надходить раз у 3 чи 5 днів – це найщасливіші моменти у житті матері. Тоді й тиск не стрибає, і цукор в нормі. «А в інші дні я знову чекаю дзвінка, почую голос і вже на душі спокійніше,- розповідає жінка. – Лягаю і встаю з молитвою. А тільки благословиться на день – я у церкві. Ставлю свічечку за здравіє синочка».

За оборону Авдіївської промислової зони Володимир Миколайович відзначений медаллю. У 2017 році за високий професіоналізм, майстерність, сумлінну та бездоганну службу під час виконання бойового завдання в операціях Об’єднаних сил нагороджений грамотою. У кінці серпня отримав 10-денну відпустку, щоби повести сина Дениса до першого класу у Смілі, де мешкає його родина. Тільки йому одному відомо, яких зусиль коштувала ця кількаденна поїздка додому. Сини для нього – понад усе. Попри всіляке завантаження, будь-які обставини він завжди знайде час для своїх дітей. Коли старший Саша відвідував дитячий садок, тато не пропустив жодного свята.

Зараз, під час виконання бойових завдань, Володимиру в нагоді стали відмінні навички зі стрільби, які здобув у школі на заняттях з ДПЮ та на тижневих військових зборах, де він мав найкращі показники, а також під час служби в армії. Роки пройшли, а безпомилкова стрільба – в арсеналі, про що свідчить подяка від командування.

Галина Олексіївна ніколи не зізнається синові про фінансові труднощі: «Наші зароблені пенсії – 1650 та 1520 гривень – обидві в аптеках. Володя вислав 2 тис. гривень, бо треба пройти курс лікування від діабету. А тут холодильник зламався. 35 років прослужив, а тепер вийшов з ладу. Майстер сказав, що ремонт обійдеться в 5 тисяч. Тож взяли новий у кредит. От і все лікування».

Під час серпневої відпустки Володимир поспішив до батьків з улюбленими розкішними хризантемами для мами, пам’ятаючи про її день народження – 14 вересня. «Мене в цей день не буде вдома, а ти глянеш на квіти і тобі буде приємно», – залишив тоді син часточку своєї любові для рідної людини.

 – Мій син – не ідеальний, але у кожного з нас є свої скелети у шафі, – ділиться Галина Олексіївна. – Але для мене він, як і для кожної матері її дитина, – найкращий. Тихий, скромний, себе обмежить, а для нас з батьком і обох синів – безвідмовний.