«Я на сестру не ображаюся, лише хочу почути її голос…»

Скільки людей у нашому місті, стільки й різних доль. Комусь пощастило народитися й викохатися у люблячій сім’ї, хтось виріс на руках у бабусі, а хтось – дорослішав в інтернаті.

Віктор народився у золотоніській багатодітній родині. На жаль, його батьки несли на собі тавро «кризової сім’ї» і коли хлопчику було 9, маму й тата позбавили батьківських прав. Дитину, яка мала розумові вади, відправили до Смілянського інтернату. Там він закінчив 9 класів, потім здобув професію маляра-штукатура. Після закінчення навчання повернутися, окрім як до рідного міста, не було куди, а ще глибоко всередині Віктор плекав надію на те, що хоча б у Золотоноші на нього чекають. Саме тоді й довелося директору Центру МЦСССДМ Наталії Скибі познайомитися з новим підопічним.

 – Якось ввечері мені зателефонувала куратор Віті та повідомила, що він отримав усю можливу освіту і, оскільки народився у Золотоноші, найближчим часом потягом його відправлять до рідного міста. «Зустрічайте!» – кинула педагог наприкінці розмови, – розповідає Наталія Іванівна.

Вранці керівник Центру з працівниками служби та поліцією поїхала на залізничний вокзал, щоб зустріти хлопчину. Як він виглядає? Хтозна, бо ж ніколи його не бачила. Згорбившись та закутавшись у куртку, на перон вийшов підліток. Тоді до повноліття йому не вистачало 3 днів. Вирішили їхати до батьківської хати. Віктор там не з’являвся дев’ять років, батьків немає, у будинку проживає старший брат з дружиною. За декілька днів до хлопця з Піщаного приїхала й рідна сестра. Вона як ніхто була рада поверненню молодшого: обіймала, цілувала та запросила у село на гостину. Так хлопець і жив: тиждень – у сестри, тиждень – у Золотоноші. Все було добре, доки рідні не побили горшки. Віктора відправили в місто без перспективи повернення до села. Проте й там проживання виявилося під загрозою: батьківський будинок подарувала сестрі бабуся, тому Віктор не мав жодного шансу не тільки бути приписаним у домоволодінні, а після сварки й проживати в ньому.

 – Як на лихо, ще не знаючи ситуації, яка нависала над юнаком, я пішла на місяць у відпустку, – згадуючи минулі події, бідкається Наталія Скиба. – А коли повернулася, виявилося, що Віктора десь зник. У селі не було, у золотоніському будинку теж. Рідні його давно не бачили й особливо цим не переймалися.

На щастя, хлопець з’явився сам. Тоді у нього була звичка: якщо щось болить чи потрібна допомога, о 8-й годині він чекав Наталію Іванівну «під роботою». Так сталося й цього разу. Хлопчина сидів на сходах й задоволено посміхався, побачивши наставницю.

«Де ж ти був?» – вирвалося перше питання. Виявилося, що після того, як він залишився без даху над головою, блукаючи вулицями міста, натрапив на ромів. Вони йому запропонували роботу і заробітну плату, проте, як виявилося пізніше, хлопчина майже місяць жив у «наймах», працював за їжу і спальне місце, іноді йому купували цигарки. З тих пір головною метою керівника Центру було знайти для хлопця житло і швидше забрати з «наймів».

За кілька днів Віктор знову зустрічав Наталю Іванівну на східцях біля роботи. Юнак був хворий, надривно кашляв і прийшов за допомогою. Вдвох пішли в лікарню. На жаль, безкоштовно лікувати хворого ніхто не брався, тому, перебираючи в голові усі варіанти житла і фінансування, Наталія Скиба почимчикувала до аптеки.

 – Це був як знак Божий, – сміється начальниця. – Переді мною зупинилася машина, за кермом якої сидів пастор церкви «Відродження» Сергій Скиба. Він запропонував оплатити лікування хворого та забрати його до себе на деякий час.

 

Тож, пролікувавшись від бронхіту, Віктор почав обживатися у новій оселі. Мешканці закладу полюбили наймолодшого прихожанина і оберігали від будь-якої роботи. Юнаку це було на руку: у дворі проживало багато тварин, за якими він обожнював доглядати й годувати. Його забезпечували одягом та харчами, проте правила, які існували в центрі, не припали йому до душі: на території заборонялося палити, а він звик до вседозволеності. За деякий час він звернувся до Наталії Іванівни: «Не можу я тут жити, за правилами, хочу в інше місце». І знову митарства думок, рій припущень, куди влаштувати безхатченка.

Цього разу на допомогу прийшла директор Золотоніського центру соціальної допомоги Людмила Неліна, яка запропонувала відвезти Віктора до закладу інтернатного типу для дорослих. Оформивши необхідні документи, 19-річний юнак переїхав до нового житла. Період адаптації був недовгим, а прижившись Віктор написав душевного листа-подяку своїй наставниці. Минуло півроку як Віктор проживає в новому помешканні, проте час від часу телефонує Наталії Іванівні, цікавиться її думкою з приводу якоїсь життєвої ситуації, дякує за турботу і хвалиться своїми невеликими, проте значними для хлопця досягненнями. Незважаючи на сварки та образу на сестру, вразлива душа хлопця прагне спілкування з ріднею. Тому, коли останнього разу дзвонив наставниці, попросив: «Ви можете дати номер телефону сестри? Я на неї не ображаюся, просто хочу почути її голос…»