Машини зношуються, а людяність – вічна

Автомобіліст – професія особлива, зі своєю романтикою і традиціями. Це дуже напружена і, в той же час, почесна праця, що вимагає високої фізичної та емоційної самовіддачі, професіоналізму, таланту. Саме серед автомобілістів такі поняття, як взаємовиручка, честь і гордість за свою професію є основними.

Сергій Харков та Микола Лупій – навдивовижу популярні особистості серед подорожуючих Черкащиною та Київщиною. Вони – водії автобуса, який щоденно курсує за маршрутом «Київ – Черкаси» через Золотоношу і Переяслав. У них багато друзів і знайомих серед пасажирів, котрі користуються послугами перевізників. Та й не дивно, адже на маршруті вони вже чверть століття – за будь-якої погоди, у будь-яку пору року, за будь-яких обставин. Обидва – небагатослівні і завжди зосереджені, але водночас стримано привітні: зустрінуть і проведуть звичними фразами – «І вам на все добре!», «Хай щастить!», «Приходьте ще».

Субота. Перша зупинка у Циблях. Виходячи молодий чоловік тисне руку водію: «Дякую, Сергію. Щасливо тобі!» « І тобі удачі! Ти хоч встиг задрімати?» «Та трохи, вдома відісплюся»,- кидає через плече, дістаючи габаритну валізу із заздалегідь відкритого багажника. У Хоцьках до виходу готується огрядна бабця. Нервово вдивляється вдалину: виїхав зустрічати дід чи не виїхав, бо до села ж кілька кілометрів. «О, стоїть мій. Тю, а де ж кобила?» «Є й Ваша кобила, он у долині пасеться!» – заспокоює Сергій. У Софіївці залишити салон вишикувалася ціла вервечка пасажирів. Попереду автобуса їхала вантажна «Газель». Вона різко загальмувала. Сергій миттю зреагував і теж натиснув на гальма. Із-за вантажівки вийшла молода дівчина з великою сумкою. Якось невпевнено вона крокувала пішохідним переходом, наче роздумуючи – йти чи не йти. В автобусі хтось зойкнув, хтось айкнув-охнув, але жодних претензій до водія. Зупинка. Навпроти неї, на протилежній стороні дороги вишикувалася група зустрічаючих. Загледівши знайомий автобус, дебела жінка у строкатому фартусі радо вимахувала обома руками. Так, зазвичай, вітають в аеропортах наших спортсменів-медалістів. Усміхнувшись такій гостинності, кермувальник відповів ледь помітним жестом.

Золотоноша. Центр. Тут народу виходить чоловік з 15. Салон майже порожній. Підійшли мама з дорослою донькою: «Привіт, Серьожо! Можна нам з тобою?» «Так я ж іще на Черкаси, а ви завжди зі мною на Київ». «А у нас сьогодні такий день – зроби навпаки». Сміються, весело й пасажирам. Жоден не вийшов мовчки: як не «Дякую!», то «Спасибі!», адже розуміють, яка це важка праця плюс відповідальність за безпеку десятків людей.

У минулому році, коли проводився капітальний ремонт черкаської дамби і водії транспортних засобів змушені були годинами чекати у черзі на пропуск через міст, київські перевізники не закрили маршрут і навіть не змінили розклад руху. Автобус прибував у Золотоношу і відправлявся з міста згідно з графіком, напрацьованим роками. Щоправда, 4 години часу водіям-перевізникам доводилося проводити на залізничному вокзалі у Золо. Вони з розумінням віднеслися до міського ремонту дорожнього покриття на центральній вулиці та терпляче чекали завершення тривалої реконструкції полотна на Дніпровській дамбі.

Як розповів у телефонному режимі Сергій Вікторович, приємно споглядати зміни, що відбуваються у Золотоноші.

 – Це з вікна автобуса дивитися і відзначати нове – легко, а ініціювати і втілити в життя – будь-яка ідея потребує фінансових та трудових ресурсів, – констатує. – Для мене, як для водія, у першу чергу, велике значення має стан дорожнього покриття. Ваша мерія докладає багато зусиль для зручності автомобілістів: ремонтує та слідкує за організацією руху. Та найважливіше, що взимку, за будь-якої погоди, міські дороги у зразковому стані – розчищені і посипані.

 – З напарником на маршруті ми вже 25 років, – розповідає Микола Лупій. – Щодо дорожніх незручностей, то я до цього звичний, це – моя робота. Які б не були труднощі, ми повинні забезпечити комфорт нашим пасажирам. У чому принади моєї професії? Народ задоволений – і в мене на душі добре!

Зустрітися із Сергієм Харковим напередодні професійного свята і сфотографувати ще одного героя нашої публікації нам не вдалося. У ці дні його родину спіткала тяжка втрата. Тому довелося напарнику-колезі працювати протягом тижня без вихідних за себе і за товариша. Їм, як нікому, близьке і зрозуміле поняття братської дружби, підтримки і взаємовиручки.