Кілька днів тому у міському Центрі соцдопомоги на вулиці Благовіщенська з’явилася місцева мешканка, пані Наталя. Вона звернулася до директора установи Людмили Неліної з незвичним проханням: дати в оренду милиці для молодого чоловіка, у якого відсутні будь-які документи та визначене місце проживання, але через поламану ногу він потребує засобів пересування. Коли Людмила Тіборівна вникнула в суть питання, вона просто жахнулася, настільки страшною була ситуація, в яку потрапив молодик. Кілька тижнів тому син Наталі знайшов його у бур’янах, попід трасою, куди той зміг доповзти після бійки, в якій йому перебили ногу. Хлопець відвіз хворого у лікарню, де йому наклали гіпс. Доки було тепло, він мешкав у напіврозваленій будівлі, ходити не міг, лише повзав на руках та животі. Що їв, що пив – невідомо. Каже: те, що діставалося від таких же товаришів по нещастю. Один з них розповів про підвал на закинутій території цегельного заводу, де  той і сам проживав, і перетяг його туди. Але залізти вниз по цеглі і камінню нещасний не зміг, тому й залишився лежати просто під відкритим небом.

Наступного дня Людмила Неліна разом з Оленою Омельчик та водієм соціального таксі Юрієм Хаником виїхали на нинішнє місце перебування бездомного.

Через дорогу навпроти заводу залізобетонних виробів на вулиці Обухова розкинулася доволі простора територія, заросла височенними бур’янами, через які вдалині слабо проглядаються залишки колишнього цегельного заводу. Грунтова дорога тягнеться змійкою вздовж численних куп сміття і будівельних матеріалів, що «дбайливо» наскладували місцеві господарі після прибирання своїх обійсть від старих помешкань. Не розмінювалися по дрібницях, вивозили цілими хатами! Лише заходиш на цю стежину, і вже стає страшно. Йти пішки – навіть на думку не спадає. І це – вдень. Коли ми повідомили Наталі про те, що вже знаходимося на вулиці Обухова, щоб зустрітися з її знайомим, вона миттю примчала на велосипеді. Приїхала не з порожніми руками, а із згорточком, у якому знаходилися продукти харчування. Впевнено повела нас звивистим шляхом до місця призначення.

Те, що ми побачили далі, мабуть, не могло б залишити байдужим нікого з нормальних людей. Посеред купи цегли та сміття у старому лахмітті, вкритий дірявою ковдрою, лежав закіптюжений, зморений чоловік середнього віку. На нозі замість черевиків був гіпс. Здавалося, одяг вже «вріс» в його шкіру, настільки брудним він був. Поряд з ним лежала пляшка олії, з їжі більше не було нічого.

Як розповів 39-річний Микола С., родом він з с. Воронівка Миколаївської області. У 2002 році звільнився з місць позбавлення волі. Має старшого брата по матері, який після смерті батьків живе у їхній хаті. Поки молодший перебував за гратами, брат оформив будинок на себе. До весни Микола разом з родиною мешкав у Піщаному на орендованій квартирі. Після смерті дружини соціальні служби забрали 9-річну доньку до дитячого будинку через відсутність у батька житла та неможливість створити їй належні умови. Про деталі інциденту, що стався з ним 2 тижні тому, коли отримав перелом ноги, сам Микола відмовчується. А, як повідала його помічниця, коли поніс здавати каштани на один з приймальних пунктів міста, його намагалися ошукати на вазі, відповідно, і на грошах. Коли висловив обурення, залізною палицею вдарили по ногах. Поліція начебто виїжджала на місце події, але від претензій до свого кривдника чоловік відмовився, оскільки і сам мав проблеми із законом.

До кінця цього ж дня на електронну адресу «Златокраю» працівники Центру соцдопомоги надіслали світлини. Спочатку ми й не могли зрозуміти, що вони означають. Бо важко було впізнати у високому молодикові того зморщеного, брудного, змученого життям і болем нещасного чоловіка, якого ми зустріли у нетрях вулиці Обухова. Де й взялися 185 сантиметрів зросту! У реабілітаційному центрі церкви “Відродження”, куди пастор Сергій Скиба погодився забрати Миколу, його відмили, постригли, переодягли, нагодували, відігрівши його тіло та душу своїм теплом і турботою. Саме там певний час перейматимуться долею бездомного.

Чи зробить герой нашої публікації з цієї історії вірні висновки, чи зможе відкрити нову, щасливішу сторінку свого життя, не звівши нанівець добрі наміри небайдужих людей, – це вирішувати лише Миколі. Адже саме він своєму щастю коваль.