ВОНИ ТВОРИЛИ ІСТОРІЮ ЗОЛОТОНОШІ

Віктор Бобровський – знана і відома особистість у нашому місті, тому й не потребує особливого представлення. Його життя, біографія не просто тісно переплелася з історією Золотоноші, а, можна сказати, невіддільна від неї. Ім’я Віктора Михайловича нерозривно пов’язане з професійно-технічним училищем, яке нині стало професійним ліцеєм. Саме цьому закладу – кузні сільськогосподарських кадрів – віддано 27 років трудової діяльності. У квітні 2002 року громада довірила директору ПТУ Віктору Бобровському бути керманичем міської влади.

Нові підходи до роботи – нова команда

Робота у міськвиконкомі не була новою, адже три скликання працював депутатом міської ради, очолював комісію з питань освіти, культури, медицини, молодіжної політики. Ухвалення деяких питань, способи вирішення нагальних проблем, прийняття рішень – все це у деякій мірі не подобалося, суперечило внутрішнім переконанням. Тому в силу об’єктивних і суб’єктивних причин на цьому грунті відбулася розмова з міським головою. Вона зводилася до одного: якщо будуть виконані ряд вимог депутатського корпусу, то Віктор Бобровський не буде висувати свою кандидатуру на посаду міського очільника… Його передвиборча програма була доволі простою: влада повинна стати ближче до народу; не можеш зробити, не маєш фінансової можливості – не обіцяй. «Власне, саме на цьому я й зіпсував свій імідж у свій час, – аналізує Віктор Михайлович пройдене. – Коли приходили на прийом з проханнями, які неможливо було виконати: у мене десять дітей, треба житло, треба роботу. Допомагали з працевлаштуванням, забезпечували місцем у садочку, але житло для 12 осіб – було просто нереально! Можливо, краще було годувати обіцянками?..»

На першому зібранні апарату міськвиконкому заявив, що заяви на звільнення ніхто не примушуватиме писати, як тоді було модним. З членів виконавчого комітету, які тоді працювали на платній основі, бажання продовжувати далі свою діяльність ніхто не виявив. Довелося формувати свою команду. Основною вимогою була професійність. Партійна приналежність, стаж роботи, сімейний стан – до уваги не бралися. До складу виконавчої гілки влади увійшли: секретар Олександр Омельченко, перший заступник з питань економіки та промислового виробництва Олександр Матвієнко, заступник з гуманітарних питань (освіта, культура, медицина, соцзахист населення) Валерій Чамата, заступник з питань житлово-комунального господарства – Леонід Чудновець, а згодом – Микола Василенко, керівник секретаріату Владислав Остроглазов. До складу виконавчого комітету увійшли Володимир Лук’янець та Владислав Кулініч. Начальником фінансового відділу стала Тамара Педько, керівником відділу освіти Олександр Тукало, відділом культури залишилася керувати Світлана Лучанінова.

Що не вдалося зробити за час каденції? Важко сказати. Було сформовано два основні напрямки: зберегти і примножити надбання попередників та виховати настільки свідоме золотоніське суспільство, щоб зменшити витрати на господарські потреби. Це була дуже важко реалізована ідея. Але почали з вихованців дитячих садочків. Малюкам розповідали, вчили, демонстрували – виховували культуру поведінки змалку, – аналізує співрозмовник.

Далекоглядність тодішніх посадовців дозволила уникнути

долі сучасної Сміли

На початку 2000-х галузь теплопостачання у Золотоноші зазнала реорганізації. Ще в далекі часи труби були прокладені з вулиці Шевченка через стадіон та парк ім. Шевченка до багатоповерхівки в район гімназії. Тому втрати тепла були суттєві. Фактично йшов підігрів землі, а споживачі отримували, що крізь пальці протече. Тому міська влада Золотоноші першою на Черкащині відмовилася від централізованого теплопостачання і перейшла на індивідуальне забезпечення теплом житлових будинків і квартир. Таким чином, далекоглядність посадовців дозволила уникнути ситуації, що склалася наразі з опаленням у Смілі. Нині, щоб провести індивідуальне опалення, смілянину треба викласти близько 100 тисяч гривень з власної кишені.

 – За ініціативи міської влади та завдяки сприянню народного депутата Богдана Губського у Золотоноші було зведено близько 20-и міні-котелень: у кожному садочку, навчальному закладі, управлінні культури і Будинку культури та в музичній школі, – розповів Віктор Михайлович. – У 2006 році заклали у бюджет і виділили 100 тисяч гривень для будівництва міні-басейнів у кожному дитячому садочку. Але після нас ці гроші пішли на якісь інші потреби.

Галузь водопостачання і водовідведення була у розпорядженні приватників. У 2004 році ця гілка перейшла у комунальну власність – створено КП «Золотоніський міськводоканал».

У кожному дошкільному закладі були створені комп’ютерні класи. Дуже важко проходило ухвалення питання виділення коштів з бюджету на закупівлю комп’ютерів, адже депутатів необхідно було переконати у його важливості.

 – Підніміть руки, у кого діти відвідують дитячий садок, – запропонував головуючий Віктор Бобровський. Здійнялося кілька рук. – А тепер ті, у кого в садочку виховуються онуки. – У сесійній залі активізувалося понад 30% депутатського корпусу. – Хто з них мають доступ до комп’ютерів?

Таким способом була сформована спільна думка і досягнуто консенсусу. У 2006 році Золотоніський відділ освіти провів обласний семінар на базі дошкілля щодо впровадження комп’ютерної грамотності у дитячих садочках. Гості були в захваті.

Взагалі освіті приділялася велика увага. Вперше була запроваджена підтримка талановитих дітей з сімей вчителів, вихователів, робітників, медиків. Були введені іменні стипендії для випускників золотоніських шкіл, які успішно навчалися у вищих навчальних закладах. Перші 10 осіб отримували по 100 гривень щомісячно. Кожен з них брав довідку в деканаті після здачі сесії, чим приводив у здивування викладачів: «Нащо Вам 100 гривень, коли Ви отримуєте у нас стипендію?» Умови про обов’язкове повернення до рідного міста після здобуття вищої освіти не було. Але підвалини для того, щоб молоді спеціалісти поверталися працювати у Золотоношу, були закладені.

Різні галузі – підвищена увага до всіх

Вперше було запроваджено забезпечення житлом молодих подружжів за програмою молодіжно-житлового будівництва. Оскільки новобудов не було, програма працювала таким чином. Молоді сім’ї подавали заяви, спеціальна комісія їх розглядала і систематизувала, а потім подавала списки на затвердження виконкому і сесії міської ради. Родині пропонували взяти кредит на придбання вторинного житла, 50% його вартості і відсотки по кредиту сплачувала міська рада. Головна умова – люди повинні залишитися у місті. Серед бонусів: якщо народжувалася дитина – кредит зменшувався на 25%, двоє – на 50%, троє і більше – на 75%. Як згадує колишній градоначальник, перші сім’ї доводилося навіть умовляти: усіх страхало слово «кредит». Передбачалося, щороку житло отримуватиме 10 молодих сімей. У 2006 році почали розглядати другу десятку претендентів. До речі, ці державні програми діяли лише в Черкасах та Золотоноші.

Заради підтримки компетентності вчителів було прийнято програму «Вчительський комп’ютер». У садочках і школах вже діяли комп’ютерні класи. А вчителі не могли собі придбати персональну техніку. Тож міська рада взяла на себе процентну ставку, а вчитель виплачував кошти помісячно. Першою отримала власну техніку вчитель математики гімназії Людмила Олексіївна Ковальчук. «Мета цієї акції була одна – вчитель повинен бути на рівні з дітьми, і на «ти» з компом. Зараз важко уявити вчителя, який би не володів чи не мав персональної техніки. А 12 років тому це було ноу-хау».

Система охорони здоров’я фінансувалася як з районного так і міського бюджету. Окрім співфінансування ми додатково виділили кошти для придбання 4-х автомобілів: трьох «швидких» і одного типу сучасного реанімобіля. Вперше для хірургічного відділення було придбано лапароскопічне обладнання за кошти міського бюджету. Зараз ним важко когось здивувати, а тоді це був нонсенс. А з’явилася ця новинка у Золотоноші після того, як Віктор Михайлович пропрацював 4 роки радником у Міністерстві освіти в системі профтехосвіти в Нікарагуа. Це був 1986 рік. Історія була така. Секретар цієї організації Роберто Саєнс, з яким підтримували теплі дружні стосунки, якось сказав, що йому потрібно зробити операцію на шлунку. Виразка. Кілька днів Віктор не заходив до секретаріату, бо знав, що товариш у лікарні. Але якось, днів за три, загледів його в кабінеті. «Мабуть, перенесли операцію», – подумав. Але, як з’ясувалося згодом, опереьтивне втручання пройшло лапароскопічним методом, про який тоді почув вперше. Коли за три роки розповів про це медикам в Золотоноші, вони теж сприйняли цю інформацію як диковинку.

Ще одна важлива галузь, яку не обходив увагою, ще будучи депутатом, це – соціальний захист. Як голова профільної комісії, ґрунтовно вивчив роботу Центру соціальної допомоги, що знаходився на вул. Благовіщенська, 87 у приміщенні колишнього дитячого садочка «Журавлик». Його очолювала Таміла Усанова-Бакай. Зустрівся з колективом. У ході спілкування дізнався, що найтяжче працювати соціальним робітникам, котрі обслуговують одиноким пенсіонерів вдома. Їм доводиться, нав’ючившись сумками, пішки долати не один десяток кілометрів міських вуличок і провулків. Пропозицію про придбання велосипедів соцпрацівникам виніс на розгляд сесії. Депутати підтримали і тоді вперше для Центру було придбано 30 велосипедів, а на додачу ще й ліхтариків.

У 2002 році міський бюджет становив 11 мільйонів гривень, у 2006 – близько 40-а. Його наповнення йшло лише за рахунок зборів, податків на заробітну плату і плату за землю. Досягти збільшення вдалося за рахунок активізації роботи фінансового управління. «Щоранку на столі лежав звіт начальника фінансового підрозділу про надходження і витрати за минулий день. Цей аналіз допомагав раціонально розпоряджатися коштами». На думку Віктора Михайловича, зараз набагато легше збагатити міську казну, адже йдуть надходження від прибутку місцевих підприємств.

На межі закриття був хор духовної музики «Воскресіння» під керівництвом Тетяни Журби. Якою ж би обділеною була галузь культури без цього величного колективу. Виділили фінансування, замовили три комплекти костюмів у черкаських майстрів. Придбали звукопідсилюючу апаратуру для міського Будинку культури. Була створена легендарна «Лебідка».

Розвиток міста, повноцінне функціонування всіх його галузей і структур стало можливим лише завдяки злагодженій роботі депутатського корпусу. «Якщо виконавчий комітет можна було сформувати з професіоналів і знавців своєї справи, то відповідно до законодавства когорта місцевих обранців комплектувалася із людей різних професій, різних верств населення». На благо громади активно працювали: Олександра Дідаш, Олена Лугіна, Володимир Сержук, Анатолій Скрипнік, Наталія Рибак, Наталія Сердюк, Олег Лисянський, Наталія Онуфрійчук, Сергій Жиданко, Юрій Носенко, Олексій Козоріз, Володимир Кащук, Лідія Геращенко. Багато депутатів стали не тільки соратниками і однодумцями, а й були затятими опонентами. Однак при бажанні спільно працювати на благо громади успішно знаходили компроміс.

Хобі – на противагу тиші у телефонній трубці

 – Біографія по нинішнім міркам у мене не модна, – констатує мій співрозмовник. – Народився я у сім’ї військового у Росії. Батько служив в Умані, Олександрії (Кіровоградщина), але житло отримав у Золотоноші, куди змогла переїхати мама із моїм старшим братом і молодшою сестрою. Я ж іще залишався жити із бабусею у Курській області. Назавжди в пам’яті збереглися холодні сніжні зими з тріскучими морозами і затишна оселя, в якій потріскують дровцята у печі. У хаті тепло, як у вусі. І ми з бабусею читаємо товсту, прекрасно ілюстровану, книгу віршів Олександра Пушкіна. По ній вона навчила мене читати ще у 3 роки. До Золотоноші мене забрали, коли настав час іти до школи. Це був 1951-ий рік. Я пішов у школу №1, яка мала тоді три філії: перша – на місці теперішнього ресторану «Пиво і м’ясо», друга – нинішня будівля і третя – поруч із колишнім приміщенням ДЮСШ. У шкільні роки прокинулося нестримне бажання малювати. Тоді батьки купили перші олівці і альбом.

Закінчення дев’ятого класу співпало із відкриттям школи №2, яка в ту пору була 21-ою залізничною. Два 9-х класи першої школи розформували: один залишився в рідній школі, інший перевели у нову. Після 10-го класу пішов у вечірню школу, бо треба було заробляти на життя. Влаштувався маляром на будівництво, потім штукатуром. Пізніше – на меблеву фабрику. Першу вищу освіту здобув у військовому училищі. Коли за станом здоров’я комісували, вступив до Київського автодорожнього інституту. Перше місце роботи – районний комітет фізкультури і спорту при районній раді. Потім – викладач правил дорожнього руху у ДОСААФ, і понад 3 десятиліття у Золотоніському професійному ліцеї.

Депутатська робота, очільництво професійно-технічного закладу, керівна посада в органах місцевого самоврядування – усунули на другий план захоплення для душі. Прокинулося воно тоді, коли післявиборчий ранок у 2006 році розпочався незвичною тишею у телефонній трубці… Щоб заповнити вакуум, у який кинула доля після бурхливого життя, повернувся до улюбленого малювання і випалювання. Щовесни, 28 травня – день завершення навчального року, педагогічний колектив гімназії імені Скляренка отримує розкішний подарунок – випалений на дереві портрет українського класика. А щоосені, 26 жовтня – річницю закладу, такий же презент Віктор Бобровський дарує колегам із професійного ліцею. Рамки допомагає оформити майстер Олег Донченко.

Важко втиснути в обмежені газетні рядки багаті досвідом і здобутками, насичені знаннями роки людини-епохи, яка не тільки пов’язала своє життя із Золотоношею, а й нині тримає руку на пульсі. Його тиха і розмірена мова, пересипана чіткими цифрами, датами, подіями, змушує збагнути скільки сил, нервів і здоров’я віддано служінню людям.