Поплатилася за свою доброту

Марія Степанівна мешкає в одному з тихих золотоніських провулків. Поруч – школа №6, церква, Центр соцдопомоги, амбулаторія №2, продуктовий магазин. По Благовіщенській курсують автобуси другого та п’ятого маршрутів. Досить людно. Дивиться бабуся у вікно, і життя вулиці, як на долоні.

Он дітлахи побігли зі школи. А он сусідка Ганна Трохимівна почимчикувала засніженою дорогою до лікарів. Прошумів автомобіль. Це, певно, Миколаївну-начальницю привезли на обід. Аж ні. Авто зупинилося біля її двору. Хто б це міг бути?

До хати прямує приємної зовнішності молодик. Постукав у двері. Пішла, відчинила.

 – Тьотю, доброго дня. Я приїхав до Ваших сусідів, – звернувся ввічливо. – Але їх немає вдома. Домовлялися ж, що буду о другій годині. Ви не могли б мені дати аркуш паперу, щоби я написав їм записку? Бо часу чекати немає, а мобільний їхній не відповідає.

 – Та чого ж, зараз винесу, – побігла в кімнату шукати зошита з ручкою, щоб виручити незнайомця.

Як на гріх, у записнику, де акуратно занотовувала щоденні показники газового та електричного лічильників, чистого аркуша із середини видрати не вдалося. А сіпни останній, то розсиплеться весь зшиток. Довелося шукати нового зошита.

Вийшла до воріт, накинувши лише куртку на плечі. Біля авто хлопця не було. Де ж він? І дверцята тільки прихилені. Подумала: отак безпечно покинув машину! Постояла, почекала. Спливали хвилини. Повернулася в один бік – не видно. Виглянула в інший – нема. Почав доймати холод. «Як дуже треба, то зайде ще раз», – похилила до хати. Тугенько причинила за собою двері. Зайшла до кімнати. Якось війнуло холодом. Фіранку на вікні хилитало вітром. Пластиковий склопакет був відчинений, москітна рамка акуратно стояла поруч на підлозі. Глянула на шафу і обімліла: з полиць весь одяг вигорнутий… Кинулася – від назбираних 10 тисяч і слід прохолонув…

От тобі й допомогла людині. За вікном почула звук автомобіля, що різко рвонув з місця…