Сивий прихильник

Зима. 14 грудня. П’ятниця, 15.30. За вікном опускаються сутінки. За півгодини – закінчення робочого дня, робочого тижня.

До редакції заходить дідусь. На вигляд йому – за 80, але він доволі бравенький. Кремезний, лице широке, відкрите. Через плече перекинута чорна сумка. Без звичного «Хух, наледве вас знайшов», звернувся: «Дочко, випиши мені газету». Зважаючи на вік і зваживши: «Ну, скільки тієї пенсії», відтичковую у квитанції 6 місяців. «Ні, – заперечує пізній відвідувач, – мені на рік». У графі «адреса» пишу: м. Золотоноша, вул. Григорія Сковороди, метикуючи: з якого мікрорайону забився цей поважного віку читач? «Ти, дочко, зробила помилку. Я не із Золотоноші. Я з Крупського», – угледів описку без окулярів. «А як же Ви будете добиратися у село? Адже автобус був о 12.20?» – починаю перейматися за дідуся. «Так сьогодні ж п’ятниця! Є вечірній рейс о 17.10! Я обіднім приїхав!» – пояснює. «Ми – міська газета. Можливо, Вам треба передплатити «районку»?» «Е ні! Я читаю «Златокрай». Все життя прожив у місті, тут працював, одружився, маю дуже багато знайомих, друзів. Тепер на старість повернувся у батьківську хату. Але з газети дізнаюся про всі міські новини. Знаю, що тут відбувається, хто чим живе. У селі на пошту йти далеченько, до автобуса – ближче. От і приїхав. Прикро тільки, що поштарка приносить газету аж у понеділок. Непорядок! Як би їх дисциплінувати?!»

Небалакучий сивий прихильник зачинив за собою двері… З того часу промайнув не один, «напханий» під зав’язку передноворічними турботами день, коли треба було встигнути зробити все і скрізь на роботі та вдома. Але цей неординарний читач, яких в редакції лише за день – десятки, досі не виходить з голови.

Це ж яким треба бути десятиліттями відданим тижневику, щоб у цю зимню пору залишити всі справи й по бездоріжжю забитися у місто! Із вдячністю схиляємо голову перед Вами, Іване Яковичу!