ГАЗЕТІ НАШОГО МІСТА 100 РОКІВ!

Учора, 30 січня, минуло рівно сто років відтоді, як вийшов у світ перший номер друкованого видання «ВІСТИ» – так називалася газета, що вважається родоначальником нинішнього «Златокраю». «Український комунар», «Вісти-Известия», «Червоний Жовтень», «Радянська Золотонощина», «Під прапором Леніна», «Прапор Леніна» і, нарешті, «Златокрай» – усе це назви одного часопису колись Золотоніського краю, а нині – міста Золотоноша.

Перше століття газети – це, безумовно, солідна дата, яка уособлює в собі великий відрізок пройденого шляху. А він був нелегким – крізь роки, незгоди і події. Якщо порівнювати пройдений час з людським життям, то це – доволі поважний вік, що дозволяє робити певні підсумки і свідчить про те, що газета відбулася.

Майже за 70 післявоєнних років у редакції працювали більше 80 осіб (довоєнних відомостей про співробітників не збереглося). Дванадцять з них були редакторами. Керували по-різному: дехто кілька місяців, а дехто – кілька десятків років. Найдовше очолювали редакцію Ілля Хорошун – 24 роки, Андрій Геращенко – 14 і Марія Стеблівець – 10. Вагомий слід в історії часопису залишили по собі і Борис Сандлер, Марія Дідаш, Федір Стеблівець, Олексій Щербина, Василь Карпенко, Василь Маренич, Ніна Бублик, Анатолій Молчанов, Микола Ярош, Любов Патлаха, Валентина Гавришкевич, Надія Коваленко, Лідія Голобородько, Ольга Ламтєва, Надія Филь, Олександр Савенков та багато інших.

Наразі, пройшовши процес роздержавлення, колектив «Златокраю» вчиться та переорієнтовується на нові вимоги часу і враховує інтереси та побажання свого вибагливого читача.

Сьогодні яскравими моментами своїх трудових буднів діляться з нами ті, хто в різні часи творив історію нашого тижневика.

Історія із псевдонімами

16 серпня 1966-го року редакційний колектив зустрів у себе Ніну КОВАЛЕНКО, як писала у свій час Ніна Власенко: «класично недисципліновану, але неперевершену друкарку, всіма любиму з перших днів роботи і донині». Ось що сама Ніна Миколаївна нам розповіла:

  • Газеті я присвятила 40 років свого життя. Колектив у нас був 14 осіб. Редакція мала 4 відділи: відділ сільського господарства, партійного життя, листів та відділ культури і побуту. Коректором працювала Галя Слюсар. Її кабінет був у друкарні. І наша техпрацівниця-кур’єр курсувала між будівлею райвиконкому і друкарнею. Після коректування матеріали віддавали в друк, їх набирали на лінотипах, і газета народжувалася у Золотоноші. Фотокором був Василь Карпенко. У нього було багато роботи між процесом фотографування і здачею фото в друк – скинути, відретушувати, перепустити через різограф, щоб можна було вирізати на цинк. Головний редактор Ілля Хорошун не допускав, щоб прізвище одного автора фігурувало в газеті кілька разів. Тому кореспонденти повинні були мати псевдоніми. Сам він якось свій критичний матеріал підписав – О. Лебідь. Через кілька днів до редакції зайшов знервований викладач технічної школи Олександр Лебідь з претензіями: «Як Ви посміли мною підписувати матеріал?» Пояснили, що це – просто збіг. Коли прийшла кореспондентом Надія Коваленко, підпис Н. Коваленко вніс смуту – Надія чи Ніна? Тож я підписала свій допис – Н. Баженова. І теж прийшов чоловік. Але він просто хотів познайомитися і дізнатися, чи не родичка, бо для Золотоноші це прізвище – рідкість.

На перекладних

16 жовтня 1972 року на посаду завідуючої відділом листів газети «Прапор Леніна» була прийнята Ніна ВЛАСЕНКО. З 1989-го вона працювала заввідділом сільського господарства:

  • Сорок років тому районна (вона ж і міська) газета «Прапор Леніна» виходила тричі на тиждень. В кожен номер журналіст мав написати як мінімум один «гвоздьовий» матеріал (нарис про цікаву людину, кореспонденцію про господарство або підприємство, розгромний критичний матеріал про невідомого голову колгоспу, бригадира, директора заводу…). Крім того, двоє-троє коротких повідомлень на злобу дня. Чи треба переконувати, що добру половину робочого часу газетярі витрачали на поїздки в села! Адже саме звідти мала бути левова частка інформації.
  • Завтра поїдете в Кривоносівку, – сказав мені одного дня редактор Хорошун.
  • О котрій машина звільниться? – питаю.
  • Доведеться на перекладних, – «порадував» Ілля Степанович.

Виявилося, що наш старий «горбатий» «Москвич» знову зламався, а «на перекладних» означало шукати транспорт самостійно.

В управлінні сільського господарства, де я надіялась причепитися до когось з агрономів, упіймала облизня: їхали на якусь кущову нараду в інший кінець району. Лишалися попутки.

Добралася до Хрущівки, далі автобус не поїхав через весняне бездоріжжя. До сусіднього села довелося йти пішки. Нічого незвичайного в цьому не було, не вперше. Проте між селами був грузький видолинок. Ступила в муляку, і мої «гумачки» вгрузли по кісточки. Та не повертатися ж назад! Може, був якийсь інший шлях, але я його не знала і орієнтувалася на найближчі хати по той бік долини – до них, здавалося, рукою подати. На середині шляху вгрузала вже майже по литки. Багнюка чоботи тримала, а ноги з них витягувались. Доводилося раз у раз нахилятися, тягти за халяву, щоб не ступити в холодне місиво босоніж. Доки перейшла, таки ступила, бо спіткнулася. Вгрузла ногою і руками одночасно. У багатодітній сім’ї, про яку мала написати, мені спочатку дали теплої води помитися. Доки брала інтерв’ю, вимиті гумові чоботи сохнули підошвами догори, а колготи в теплій хаті стали сухими прямо на ногах.

Дорога назад до траси виявилася щасливішою, багна в чоботи не набрала. Чи довго стояла на трасі, чекаючи попутного транспорту в Золотоношу, – вже й не згадаю: все-таки понад 40 років з тих пір минуло. Але настрій був добрий: і редактор не сваритиме, бо виконала завдання, і колегам буде про що розказати.

 

ЕГА – неначе «Яга»

14 липня 1977 року кореспондентом відділу сільського господарства зарахували Марію ПАСІЧНИК (Стеблівець). У золотоніській районній газеті спочатку працювала тимчасово, замінюючи працівників різних відділів, а в 1979-му затверджена постійно завідуючою відділом сільського господарства; 1980-й рік – заступник редактора, з 20 липня 1992-го – редактор районної газети:

  • Я по-доброму заздрю теперішнім працівникам газети, які в повній мірі у своїй журналістській і видавничій справі можуть використовувати сучасні технології та досягнення, наприклад, чого тільки вартий повноколірний друк. А найболючішим місцем у випуску газети наших часів було кліше (фотографія на металі, здебільшого цинк). Навіть якщо світлина була найвищої якості, це ще нічого не означало. ЕГА (електронно-графірувальний апарат) дуже реагував на перепади електроенергії, видаючи брак. Бувало таке: уже готові набрані гранки сторінок стояли у друкарських машинах з порожніми місцями, відведеними під кліше. А воно не виходить! Спробували раз, вдруге – марно. Можете уявити собі, якою була реакція друкарів. І ми їх у цьому розуміли. Через це апарат і називали «Ягою».

Пізніше стало справжньою проблемою «дістати» цинк для виготовлення кліше. Щоб газета не була зовсім «сліпою», іноді використовували надіслані централізовано з Києва кліше. Наприклад, на новорічну тематику вміщували кілька разів, змінюючи лише заголовок: то вертикально його ставили, то горизонтально, вводячи читачів в оману. Але як би там не було, є що згадати, хоч було й не з медом.

 

Молодіжний колектив та бульба

17 липня 1980 року у золотоніську газету «Прапор Леніна» випускниця львівського університету Валентина БЕЗПАЛА (Гавришкевич) згідно з розподілом прийшла працювати кореспондентом. Це був час літніх відпусток, і редакція районки зустріла її тихими коридорами і порожніми кабінетами:

  • Робити перші кроки на журналістській ниві було зовсім не страшно, – пригадує Валентина Андріївна. – Вже мала перший досвід, набутий під час практики у газеті Жидачева, що на Львівщині, та у «Вільному житті» Тернополя, де й повинна була працювати після закінчення вузу. Але цільове направлення прийшло до університету із запізненням. Так і потрапила до Золотоноші. Тираж газети тоді сягав 17 тисяч примірників, вона коштувала копійки і її передплачували у кожен двір. Виходила районка тричі на тиждень: вівторок, четвер і суботу на 4-х сторінках. Це була ненаситна прірва, яку весь час треба було наповнювати інформацією. Разом зі мною прийшла працювати Любов Патлаха, бо було 2 вакансії. Зустріла секретар-машиністка Ніна Коваленко (котра не любила чоловікове прізвище Бублик) словами: «У нас молодіжний колектив». І додала, кинувши оком на мене: «Ще й парубок у нас є!» Та проходив день, другий, третій, а ні колективу, ні парубка.

Головний редактор Ілля Хорошун призначив мене заввідділом сільського господарства. Ця робота мені дуже подобалася, бо я – родом із села і всі сільські теми мені близькі й знайомі. Перше відрядження було у Шабельники на сінокіс. Вразив простір лугів і велика кількість лелек. На зворотному шляху разом з водієм Федором Стеблівцем заїхали до його мами, котра мешкала у цьому селі з родиною брата. Вона пригостила таким ароматним борщем з печі, смак якого не можу забути й досі. На подвір’ї бігало двійко дівчаток. Одна з них – тепер Валя Маковей мешкає у Подільському, має дитячий будинок сімейного типу.

Коли нарешті після відпусток зібрався весь колектив, то стало ясно, що він – не такий уже й «молодіжний», а другої молодості. У секретарки-машиністки було троє синів, у заввідділом – теж двоє дітей, всі одружені, сімейні. А парубок Андрій Луценко? Йому теж під сорок! У місті була розвинена кооперативна торгівля, де все не таке смачне, як домашнє. Якось спитала: «А де можна купити бульбу?» Розсмішила всіх. Довго потім мені згадували молодіжний колектив і бульбу.

Головний редактор був дуже грамотною, начитаною людиною. Він запровадив дошку кращих дописів. От чиїх матеріалів за місяць вивішувалося найбільше, той отримував перше місце. Переможець преміювався 15 карбованцями, хто отримав друге місце – 10 крб. Я частенько мала додаток до зарплати 15 крб.

Далі буде…