Вони творили історію “Златокраю”

Завідуюча технічним відділом

Валентина ЛІСТРОВА, кур’єр-техпрацівниця:

  • Я працювала в газеті майже 20 років. Зараз посади кур’єра вже й немає. Давно всі користуються електронною поштою, а тоді мені доводилося бігати по всій Золотоноші. Прийду в податкову, а там – черга. Народу з усього району. Поки вистоїш! А в документі якась помилка. Напишуть олівцем, як треба правильно. Біжу назад. Тоді знову в податкову, вже з виправленим варіантом. У нас був дуже дружний колектив. Ми й зараз дружимо, коли вже на пенсії. Часто телефонуємо один одному або ж ходимо вітати з днем народження колишніх колег.

Часто в газету свої дописи подавав наш краєзнавець Михайло Пономаренко. Він прозвав мене Валентинкою. Зайде і з порогу цікавиться: «Ну як ти, Валентинко?»  А Ніна Коваленко, щоб не називати мене техпрацівницею, вигадала – завідуюча технічним відділом. І хай всі ламають голови, якою «технікою» я завідую. «Златокрай» купую щотижня, хоч чоловік і бурчить. Кажу йому: «Златокрай – то наша газета, як мені без неї!»

Уже пройшло 8 років, як на пенсії. Та дух кур’єрства у мені живий. Хай в гаманці грошей тільки на одну хлібину і її можна купити у найближчому до будинку продуктовому магазині, я йтиму аж у центр. Бо мені треба пробігтись! Бо в мене це в крові!

Було дуже страшно і надзвичайно цікаво

Руслан ГАЛАТА, заввідділом редакції:

  • Після закінчення університету мені пощастило влаштуватися на роботу у міську газету кореспондентом. Не сподівався, що з цього щось вийде, адже я за фахом – історик! Та завдяки титанічним зусиллям моєї вчительки з української мови Людмили Шульги, яка в останніх класах школи змогла «вбити» в наші голови граматику рідної мови, саме я на конкурсній основі здобув цю вакансію. За неї я, випускник історичного факультету, боровся з філологом і отримав перемогу. Тим самим забезпечив себе роботою на щасливі 17 років.

Пам’ятаю, тоді у штаті редакції було 9 осіб. Всі зосереджені і серйозні. Мене посадили в один кабінет з акулою пера – розумною, досвідченою і комунікабельною Ніною Власенко, яка була ще й заступником редактора. Було страшно, та вона завжди допомагала, підказувала, направляла.

Я з тих людей, хто увібрав весь смак приготування газети протягом років і застав період створення видання – від відливання суцільних рядків на лінотипі до комп’ютерної верстки. Якось довелося підміняти відповідального секретаря і самому наміряти рядки та колонки, малювати макети майбутніх сторінок, зазначати позначки, щоб потім їх вилили у правильні форми. Це була клопітка і забарна робота. Я так переймався, що не встигну зробити всю покладену на мене відповідальність, що в друкарню приходив на 7 ранку. Тоді й зрозумів, що мені більше подобається не писати матеріали, а займатися технічною стороною.

У 2004 році нам посміхнулася доля, і редакція нарешті отримала довгоочікувані комп’ютери. Це була неймовірна радість, величезний прогресивний стрибок у верстці газети і безвихідь… Чому? Бо стало знову страшно, адже на комп’ютерах ніхто працювати не вмів. Вчилися самі – привозили спеціалістів, залучали друзів і знайомих. У нас з’явився цифровий фотоапарат і я почав оволодівати новими навиками. Згодом почав цікавитися версткою, а в 2011-му, коли газета перейшла на кольоровий друк, – став повноцінним верстальником і знову все вивчав самостійно.

За ці 17 років було багато історій, несподіванок і казусів. Та головне у нас був і нині склався щирий, згуртований колектив, де всі одне одного підтримують, допомагають і в радості, і в горі.