ПІДСЛУХАНО У ЗОЛОТОНОШІ. Супертурботлива бабуся

Вранці час летить найшвидше. Здається, що хтось непомітно сидить і підштовхує стрілки годинника. І байдуже: падають вони згори чи деруться вгору. Для Любові Василівни  – це час пік. Вона крутиться на кухні, як білка в колесі. Пенсіонерка вже давно на заслуженому відпочинку, однак обов’язків по дому – хоч відбавляй.

   Сніданок зготувати треба заздалегідь на всю родину. А вона в неї чималенька по нинішніх мірках: донька, зять та троє онуків. Двоє молодшеньких – Даня і Ваня – ще до садочку ходять, а старшенька Іванка – вже школярка. Усі щоранку збираються «по роботах», тільки баба Люба вільна, як птиця в небі.

   Приготувала вранішнє частування, ще й із собою напакувала бутербродів для онучки. Хлопчикам по яблучку з грушкою поклала в рюкзаки. Зятю, що працює на компресорній газорозподільній станції за містом, «тормосок» зібрала по повній програмі: кашу з котлетою, салат з капусти, ще й сирну запіканку до чаю поклала. З донькою легше: вона у заводській їдальні обідає.

   За двадцять сьома ранку. Зять першим вийшов з квартири, бо у нього о сьомій – службовий автобус. Донька з хлоп’ятами, яких підняли, одягли й не розбудили, визбиралися через півгодини. Останньою стукнула дверима Іванка – розумниця та помічниця, ще й вірш на порозі розказала і табличку множення на 6 відзвітувала. Чмокнула бабцю в щічку і помчала, як вітер, на міський автобус.

   Любов Василівна прибрала посуд зі столу, перемила, ретельно витерла і розіклала на поличках. Поставила приварити м’ясо на борщ і замочила квасолю. «Хух! Вправилася!» Сіла на диван для перепочинку, ковзнула поглядом по столу і обімліла… Посеред нього лежала мобілка. «Це – Іванчина! Як же вона без неї буде цілий день у школі», – майнула думка. Метнулася у коридор, миттю накинула куртку, похапцем зав’язала хустку, схопила телефон і кинулася навздогінці. Так спішила, що й перевзутися забула. Ковзала тапцями по льоду та шугала у розгорнутий сніг.

   Внучка стояла на автобусній зупинці. Вона побачила перелякану бабусю, яка щодуху кудись мчала і махала руками. На стару жінку стали озиратися й перехожі та всі, хто чекав автобуса.

   Любов Василівна не зразу й почула, як у кишені її куртки волала Сердючка: «Харашо! Всьо будєт харашо!» Мабуть, за другою чи третьою спробою артистки вона второпала, що від крику ворушиться кишеня. Дістала слухавку, не роздивляючись приклала до вуха. «Бабусю, що трапилося, чого ти летиш?» – пролунав голос внучки. «Так ти ж телефон забула, то я тобі його ось несу!» «Який телефон? Ти що? А по чому ж я тоді з тобою розмовляю?» Ці слова обдали холодним душем. Зупинилася розгублено. Глянула – у руках міцно стискала пульт від телевізійної приставки Т-2…