По лікарняний – з гуманітаркою

Іван Дмитрович захворів уже надвесну. Так було прикро і досадно: всю зиму ніяка хвороба не брала, а тут, на тобі, температура, кашель давить, така слабкість у всьому тілі, що й кімнату перейти несила. Довелося оформляти лікарняний. Вперше за 36 років! Мабуть, таки роки беруть своє. Та, дякувати Богу, забили пігулками та порошками підступну болячку.

Майже два тижні провалявся у ліжку, так занудився, що не міг дочекатися того дня, коли знову зустрінеться зі своїми співробітниками. Завтра! Вже завтра він знову займатиметься улюбленою справою. А сьогодні останній акорд – закрити лікарняний. Зранку став збиратися до лікаря. «Будеш в центрі, забіжи заразом на базар та скупися», – уже склала план дій дружина.

– Купиш сиру, випробуй тільки, щоб не кислий і не м’який. Потім ще візьмеш сметани. Дивися, щоб густенька. Бо у ту суботу купували, і куди ми тільки дивилися, така рідка була, як молоко, – жінка молотила, як у три ціпи, тільки встигай запам’ятовувати. – І м’ясо вибереш, ребро. Зварю увечері борщу.

Вулиця зустріла прохолодою. У груди вдарило весняною свіжістю. Від тривалого перебування у домашньому лазареті в голові аж запаморочилося. «Двійкою» дістався центру. Куди спочатку – до медиків чи на базар? А хто зна, скільки доведеться в черзі чекати, а базар є базар – він до вечора чекати не буде. Піди потім, вибери з перебірок краще. Тож спершу подався у метушливі ряди молочників. Вже так випробовував той сир, щоб і свіжий, і масткий, і твердий, і не перетоплений, але врешті-решт знайшов таки за всіма критеріями. Зі сметаною справився швидше. Так же безпроблемно вибрав і м’ясо. Тут він знав толк. І рожева, і не обрізна порібрина вже подумки плавала у наваристому борщі.

З цим важкеньким пакетиком завернув до ескулапів. Посидів у черзі, перекинувся словом-другим із сусідом. Зайшов до кабінету, поставив на стільці біля дверей свою поклажу, дістав з борсетки медичну картку, пройшов до столу. Не мовивши й слова, лікарка підхопилася з місця, пройшла до виходу, взяла залишений чоловіком пакет і поставила у свою шафку, коротко мовивши «Дякую!». Ошелешений пацієнт втратив дар бодай слово мовити. Медичка щедро написала цілу петицію і простягнула картку.

До тями повернув дзвінок дружини. Не дослухавши благовірного до кінця, злісно кинула: «Йди знову на базар, може, хоч щось купиш, телепню!»

«Хабарництво породжуємо ми чи ненаситність?», «Яка ж зарплата позбавить бажання ритися в чужій кишені?» – ці думки роєм снували у голові пацієнта, який перехворів…