НЕПРOSTІ ІСТОРІЇ Пожовклі воєнні листи-«трикутники» знайшли своїх адресатів

Листи з чужини… Їх так чекали понад 75 років тому на окупованій нацистами Черкащині, а вони були приречені на мовчання довгі десятиліття.

Минулого року громадський активіст з Кліщинців Чорнобаївського району Олег Ткаченко знайшов у полтавському архіві сотні листів, надісланих з Німеччини понад півстоліття тому. Нині поштівки потроху почали надходити на вказані адреси. Як розповів Олег Петрович, він здійснював пошук інформації про Кліщинське селянсько-козацьке повстання 1767-1771 років і випадково натрапив на листи остарбайтерів до своїх родичів.

– Ці листи писалися у серпні-вересні 1943 року. Їх везли з Німеччини в Україну потягом. На залізничній станції під Житомиром його захопили радянські військові. Всі листи з поштового вагону забрали працівники НКВС, тож вони так і не потрапили до своїх адресатів. Їх було здано у Житомирський архів на зберігання, потім – у Полтавський, а далі, під час формування  фондів, їх передали в архіви різних областей, –розповів активіст, інформує сайт Чорнобаївської селищної ради.

Таким чином звістки з неволі залишилися припадати пилом на полицях довгі 75 років.

Галі Артеменко у 43-му ледь виповнилося 16. Разом з іншими дівчатами, вивезеними із Золотоноші на примусові роботи, вона потрапила на ферму бауера у с. Раздорф (біля міста Старгардт). Як розповідає її донька Надія Степанівна, зі спогадів мами вона знає, що працювалося їй на чужині дуже тяжко. Дівчата жили впроголодь, рятувалися молоком, яке пили крадькома від наглядачів, щойно видоївши корову. Німець-господар їх не зобиджав, більше потерпали від управителя-слов’янина. Ох і перепадало їм від нього, періщив нагайкою за найменшу провину. Хліб та ковбасу, м’ясо та картоплю подавали до столу, коли навідувався хазяїн. Він весь час допитувався: «Чого ви такі худі?» Мовчали, не зізнавалися, бо за спиною у нього стояв управитель, стискаючи  у руках нагайку. Попоравши скотину, розчищали від каменю угіддя, готуючи землю для оранки. У великі плетені кошики збирали каміння і стягували їх до купи, бо підняти таке було не під силу. У 45-му їх звільнили. Архівна довідка свідчить, що 28 лютого 1946 року Галина Павлівна пройшла держперевірку у перевірочно-фільтраційному таборі №210 м. Росток. Дата повернення на Батьківщину – жовтень 46-го. Після визволення працювала помічником комірника у військовій частині. Три її брати – Іван, Василь і Никифор – пройшли війну і повернулися до рідного порогу. Їхній батько Павло Миколайович був розстріляний нацистами 29 квітня 1943 року згідно з наказом гебітскомісара Отто Гайдемана у центрі Золотоноші, де нині зведений Меморіальний комплекс. Про це свідчать «Золотоніські вісті» від 2 травня 1943 року.

– На мою думку, через те, що листи йшли у розріз з радянською пропагандою, на них ніхто не звертав особливої уваги і не мав великого бажання передати родичам, – розповідає краєзнавець Володимир Баранник.

Повну версію матеріалу читайте у газеті “Златокрай” №19 від 19 травня 2019