З екрана син глянув на матір…

Горе нікого не красить. Біль, туга, переживання залишають свій чорний слід у душах, поведінці, свідомості людей. Гасне погляд матері, син якої перебуває у зоні бойових дій. Не висихають від сліз очі. Рада бодай найменшій звісточці звідти.

Валик боронив Україну на Сході, під Дебальцевим. Коли пішов на війну, Галина забрала невістку з онуком з міста до себе в село. Разом чекати легше. У коротких телефонних розмовах син був небагатослівним: все добре. Це вже невістці зізнався, що сутужно з харчами. Матір дізналася про регулярні поїздки черкаських волонтерів у 128-у бригаду, де служив Валентин. За два дні готували провізію: котлети, голубці, вареники, гречаники, млинці, коржики. Пакували все у білі пластикові відерця з-під тюльки. Якщо не встигали вдвох, смажили-шкварили й сусіди по хатах. Весь харч вивозили на Золотоніське КП і перевантажували у волонтерський мікроавтобус. Цим жили більше року. Коли ж під Дебальцевим стало гаряче, втратила спокій і зовсім забула про сон. Радіоприймач не вимикався в домі й на хвильку, а розклад випуску новин на кожному каналі ТБ знала напам’ять. Якось, переглядаючи чергове зведення, впіймала себе на думці: мабуть, чимось схожа на оту, післявоєнну матір з пісні, яка побачила свого сина на сільському екрані. Тоді жінка разом з односельцями впізнала свого Олексія, котрий біг в атаку. Гуртом вони кричали: «Добіжи!», начебто він міг їх почути. На що вона надіялася, на що сподівалася? Багато років минуло, як закінчилася війна, а вона все чекала, що син постукає у вікно. Вірила, тому що – МАТІР!

Не зневірилася і Галина. Була впевнена, що з її наймолодшеньким Валиком нічого лихого не станеться, що оберігатиме його у далекому краю її материнська молитва, що чекає його вдома молода дружина і 2-річний синок, котрий знає тата лише по фото.

Особливо тихо, напружено стало в будинку, коли навкруг Дебальцевого замкнулося кільце. Серцем відчувала – непереливки там її дитині та його побратимам. Молилася, стала чорніше ночі. Плакати боялася, щоб ніхто не бачив. Тільки крадькома пила заспокійливе.

Думки плуталися в голові, заважаючи усвідомлювати сказане диктором. Завершилися «Новини» на Інтері о 18-ій, перемкнула на ІСТV. Дебальцівський котел. Жах. Пекло. Від болю стискається серце. На броні – змучені, закіптюжені солдати. Ось оператор перевів камеру з кореспондента і взяв збільшеним ракурсом тих, кому пощастило вирватися з оточення. З екрана на Галину глянув син… «Валичок! Синок! Живий!» – закричала з радості з такою силою, що почули й чоловік з невісткою у дворі. Вбігли до хати. Плакала й показувала рукою на телевізор: «Я бачила його! Бачила! Справді! Він живий!» Через два дні син зателефонував. Ще через місяць приїхав у відпустку на десять днів. Після демобілізації молода родина поповнилася донечкою. Часто у їхньому домі збираються Валикові однополчани. Приготувавши хлопцям частування, Галина поспіхом залишає їх наодинці. Слухати про пережите 30-річними дітьми їй несила. А розмови в них одні – про війну…

Чи думали наші діди, що через сім десятиліть їхнім правнукам доведеться знати про війну не з книжок про історію, а винести все на власних плечах? Що зведуть лобами правнуків-слов’ян, прадіди яких ділилися окрайцем і їли з одного котелка… Одне знаю напевне: сини сьогоднішніх АТОвців не гратимуться у війну і не стрілятимуть один в одного навіть з іграшкових автоматів.

Віра матері – безмежна, молитва матері – найсильніша. Та коли вже проясніють їхні лиця, коли вдихнуть вони на повні груди, коли звільняться плечі від тяжкого тягаря очікування і непевності?..