ПІДСЛУХАНО У ЗОЛОТОНОШІ: Матір Божа міцно стискала в обіймах дитя

Баба Ганна лежала у світлиці наодинці з думками. Вони – веселі й сумні, швидкі й повільні, роями обсідали старечу голову. Перебирала їх, і немов у кіно перед очима пропливало все її життя. Нелегким воно видалося. Серед спогадів – одна робота, то в колгоспі, то вдома. Тихо в хаті, ні з ким і словом перекинутися. Син – далеко, десь аж у Прибалтиці із сім’єю проживає. Зроду не була у тих краях. Все через ту ж вічну роботу. Кажуть, красиво. Син, щоправда, щороку навідувався до неї, коли був у відпустці. А це вже шосте літечко не являється. Відпочиває за кордоном.
Один він у неї. Все життя на нього поклала. Народився у повоєнному, 45-ому. Піднімала сама. Таких, як вона одиначок, в ту пору було чи не на кожній вулиці. У її Валика було все найкраще. Сама не з’їсть – дитині приховає. Сорочечку чи штанці завжди найкращі справить, з добротної тканини, щоб, не дай Боже, не був гіршим за інших. У школі вчився добре, вчителі ним не нахваляться. Гордилася сином. Тож, коли вирішив вступати до морського училища – не перечила, хоча серцем відчувала: вилітає її пташеня з гнізда назавжди. Коли навчався у Миколаєві, додому навідувався частіше. Усі свята та літні канікули був у селі. Все старався чимось допомогти мамі: то дах на курнику полагодить, то віконниці пофарбує. Коли ж одружився, то тільки у відпустці його й бачила. Та й то лише якийсь тиждень. Дружина його, Марина, не любила село. Не сприймала життя без зручностей: “Як це вода у криниці, а вбиральня за сараєм? А ванна? Йти бовтатися у річці? Там же немає обладнаного пляжу?!” Тож була на чоловіковій батьківщині всього чотири рази.
Двох своїх онуків Ганна знала лише по знімках, які привозив або висилав Валик. Усі їх вона акуратно позаводила в рамки – так у хаті людяніше. Он хлоп’ята виставили перші зубчики, он уже з букетами прямують до першого класу, а оце вже випускники. На цьому фото – студенти, а тут – з гітарами на відпочинку. Молодший Владик дуже нагадує Валика у дитинстві. Такі ж кучерики, оченята блакитні і руку в кишені тримає. Розмовляла з ними щоранку й щовечора, коли впоравшись заходила до хати. На Великдень та Різдво застеляла білу скатертину, ставила наїдки та напитки з надією: а раптом… Гарчали машини з гостями, та все мимо її хати. Виросли внуки і не знали смаку Ганниних пиріжків з вишнями, квашених яблук, настояного пісного борщу та славного капусняку. Обділили їх батьки бабусиними смаколиками, бабусиною ласкою. Щедро пригощала ними сусідську малечу.
Спогади перервала сусідка Марія. Прибігла навідатися до бабці, подати свіжої води. Про їжу вже й не питала. І вчорашня страва, і позавчорашня стоять неторкнуті. Лежить Ганна, тільки очима водить. На останній дорозі вона. Як ще й тримається стільки? Другий місяць непорушно. Лице пожовкле, вицвілий погляд, з-під хустки вибилося пасмо сивого волосся. Очима повела на Валиковий портрет, що висів праворуч від ікон, обрамлений вишитим рушником. Молодий, красивий. Це він як у мореходці вчився, в ательє сфотографувався. Марія зрозуміла: про сина хоче запитати. “Я телеграму Валентинові дала. Чекайте, скоро приїде!”
Чекала… Тиждень, другий, третій… Ані його, ні звістки. Вже й кістлява стояла в головах. Відчувала її холодний подих. Та молила почекати ще день-другий, щоб востаннє побачити рідну дитину. Мовчала Марія. Тільки очі ховала від баби Ганни, аби та ні про що не здогадалася. Не приїде її Валичок. Не проведе матір в останню дорогу, не попрощається з тією, що дала йому життя. Він ще два тижні тому надіслав Марії телеграму-відповідь: “Не приїду, хороніть без мене”. Кого хоронити? Матір? Так вона ще ж жива! Ще чекає, ще сподівається на останню зустріч…
Ні. Уже не чекає… Її важкий погляд ковзнув по синовій світлині та й закляк на іконах на покуті, де Матір Божа міцно стискала в обіймах своє єдине дитя…