ПІДСЛУХАНО У ЗОЛОТОНОШІ: Хата з «приданим»

Понад шість років після того, як побралися, Віталій з Оксаною микалися по чужих кутках. Він працював вантажником на лікеро-горілчаному заводі, вона – різноробочою в цеху розливу на цьому ж підприємстві. Обоє із села. Хваткі до роботи. Поважали їх колеги, користувалися авторитетом серед майстрів виробництва. Коли вирішили жити разом, підшукали нову квартиру, де господарі були не проти мешканців – молодої пари. Заробітки в обох були непогані, тож якусь частину грошей щомісяця заощаджували з надією купити власне помешкання.

За рік родина поповнилася маленьким Артемчиком. Довелося шукати інше житло, бо господарі, у яких винаймали кімнатку, не терпіли дитячого крику. Довелося перебрати низку оголошень, щоб знайти прийнятний варіант. То дорого, то від роботи далеко, то аж на околиці, то зручностей нема, а тут мала ж дитина. Заледве влаштувалися. Господарі  на заробітках за кордоном, будинок пустує, ще й умебльований. Вирішили перезимувати, а навесні вже конкретно думати про власне. Сподіватися на допомогу від когось – марно: Віталій з багатодітної родини, Оксана – вихованка інтернату. «Якщо не вистачатиме грошей – візьмемо кредит у банку», – вирішили остаточно. Взимку важко захворів Артемко. Імунітет дитини дуже впав. Лікарі порадили чисте повітря, комплекс вправ із загартування, водні процедури в необмеженій кількості. Рішення визріло обопільне: будинок купувати тільки у селі, але обов’язково біля річки. Та й ціни на залишені хати у сільській місцевості значно дешевші. Тож обійшлися навіть без кредитів.

Помешкання купили у Сергія з Ольгою. Вони вирішили продати добротний батьківський дім, де самотньо проживала Сергієва мама. З усього було видно, що разом зі своїм хазяїном баба Ліда газдувала доладно. І сарай цегляний на два відділи, і погріб вхідний, і літня кухня, гараж – все мурувалося по-хазяйськи. От тільки коли лишилася сама, то чоловічих рук не вистачало: там віконницю відірвало, там двері «просіли», там сад нерозчищений, у погребі душники погнулися. З усього видно, що до батьківського обійстя Сергій рук не докладав. Та й в ціні поступатися не хотів. Торгувався за кожну сотню гривень.

Баба Ліда мовчки попрямувала до легковика. Повернулася, глянула на рідну домівку, прощаючись поглядом. Сіла в легковик, тримаючи в руках вузлик зі своїми нехитрими пожитками. «Дітки, я там вам у погребі відер двоє картоплі залишила, щоб було з чого суп зварити, дотягти до нового врожаю», – мовила до Віталія з Оксаною, намагаючись усміхнутися на прощання.

Молоді, беручкі газди дружно взялися господарювати у своєму дворі. Перекрили будинок новою металочерепицею, за місяць поставили сучасний паркан з металопрофілю. У сараї бекала кізка, у загорожі рохкало поросятко. Сусідка принесла курку і півтора десятка яєць: «Підсип її, Оксано, бо квокче. У мене вже й так чотири сидить на гніздах. А у вас за три тижні вже свої курчатка будуть». Та найбільше раділи молоді батьки зі свого Артемчика. Малий днями ганяв босоніж споришами, досхочу ласував малиною, полуницями, черешнями. Особливо припали йому до смаку шовковиці. Щоб не сидів «на одній траві», як казав тато, Оксана стала підманювати сина пиріжками, варениками, коржиками, тістечками з улюбленими ягодами. А надвечір хлопчик обов’язково просив чашку козячого молока. Тішилися батьки дитям і жодного разу не пошкодували, що довелося повернутися у село.

Якось вранці Віталій, він завжди першим прокидався, ступив на поріг і аж сахнувся злякано. Біля веранди на лавці сиділа, зігнувшись, баба Ліда. У руках – вузлик і виламана з живого дерева гілка, що слугувала старенькій за ціпок. «Чого ж Ви мерзнете? – кинувся до неї чоловік. – Жовтень за вікном, ранки вже холодні. Чого ж не постукали у вікно?» Підвів, завів до хати. «І паркан вже не той, і дах новий, і віконниці дивляться на мене вже іншими очима, – мовила. – Змінилася моя хата, помолоділа з вами». Від гомону на кухні прокинулася й Оксана. Увійшла, та все не могла второпати, чому ж в таку рань баба Ліда вирішила гостювати?

  • Нікуди мені йти, – зважилася на гірку сповідь старенька. – Перші місяці син з невісткою ще якось терпляче ставилися до мене. Щовечора пропадали то в ресторанах, то в театрах. Побували й у Франції, відпочили в Туреччині. А коли гроші за продану хату скінчилися, стали натякати, що я сиджу у них на шиї, що в моєму віці он люди ще й двірниками підробляють та прибиральницями у маркетах. Боляче мені стало. Шматком хліба дорікають. А коли невістка стала ще й пенсію відбирати, тут мені терпець урвався. Вирішила повернутися в село. Рідних у мене вже не лишилося. Та й мені вже недовго вікувати. Пустіть хоч у літню кухню…

Кожне слово бабі Ліді давалося важко, раз у раз вона змовкала, утирала хусткою вицвілі очі, боячись підвести голову. Як вчинять чужі діти, коли рідні показали на двері? Вона ж їм ніхто! Куди тоді йти? До кого хилитися?

…Вісімнадцять років прожила баба Ліда в родині Віталія та Оксани. Вигляділа Артемчика, виняньчила й Анечку, що народилася через три роки. Часто вечорами, особливо зимовими, дітвора поспішала у бабусину спальню послухати чудових казок та бувальщин. Це від неї Аня навчилася плести гачком, а Оксана вишивати хрестиком і гладдю. Такої здоби, яку випікала молода хазяйка, годі було ще в когось скуштувати. Багато життєвої мудрості почерпнули молоді від старої. Шанували її, оберігали, завжди вітали з роковинами. Коли розміняла дев’ятий десяток, стала хиріти. Щотижня приїздив Артем зі столиці, де навчався на архітектора, щоб посидіти зі старенькою, погомоніти наодинці. Школярка Аня розчісувала гребінцем вибілене роками волосся, вплітала кісник і збирала його під очіпок.

Якось баба Ліда мовила: «Мені геть не страшно помирати. Я спокійна, моя могилка не заросте бур’яном, там завжди будуть квіти. У діток такі ж добрі серця, як і у вас».