ЮВІЛЕЇ: «Не забувайте незабутнє, яке вже інеєм взялось»…

Здається, тільки вчора я була у цьому затишному дворищі, яке так заховалося на вулиці Неверовського – не відразу і знайдеш. Та то лише здається… Сім років пройшло з того часу, як «Златокрай» у рубриці «Вони творили історію Золотоноші» писав про колишнього директора маслозаводу Валентину Калинчук. Нарис називався: «Прийшла випадково, а залишилася на все життя». Цікавий був матеріал, адже немає для журналіста більшої радості, як зустрітися з людиною, за плечима якої таке яскраве, наповнене подіями минуле. Сьогодні ми з Валентиною Захарівною на рівних – обидві пенсіонерки, тож поговорити є про що. На порозі свого чергового ювілею вона (на прохання рідних) вирішила знову поринути у спогади і, серед іншого, розповісти про людей, які залишили глибокий слід в її душі і дали, можна сказати, путівку в життя. У білому брючному костюмі, з модною стрижкою (директорська виправка завжди при ній) статечна господиня проводжає мене трояндовою алеєю до знайомого ганку. Який там ювілей? Про що ви говорите? У хаті – як у церкві: чистота, порядок, затишок, безліч квітів. Тут живе справжня жінка!

Відкриваємо сімейний альбом, і ось вони перед нами, молоді роки знаної золотоніської трудівниці, жінки, яка стояла у витоків сьогоднішньої слави місцевих маслоробів.

Займатися харчовою промисловістю Валя не збиралася. Після закінчення Золотоніської школи №3 поїхала до Києва вступати на історичний факультет одного зі столичних вузів. Але, як виявилося, у зв`язку з розвінчанням культу особи Сталіна ці факультети тимчасово припинили набір студентів. Тому довелося подати документи на дошкільне відділення педагогічного інституту ім. Горького (сьогодні – Драгоманова). На вступному екзамені стався казус: Валя повинна була розповісти біографію Леніна, та від хвилювання забула дату народження вождя. З чого ж почати? І раптом згадала слова свого шкільного викладача російської мови і літератури Анни Петрівни Денисенко: «Появление Ленина предвещала как бы сама история, появились декабристы, которые «разбудили» Герцена…» І пішла «шпарити», як по писаному! Екзаменаторка навіть не дослухала: «Сідайте! П`ять!» До біографії Леніна так і не дійшли. Щаслива Валентина відразу побігла на пошту і відіслала телеграму мамі. Ото радості було!

На жаль, першокурсницею дівчина пробула недовго… За сімейними обставинами довелося піти з вузу і терміново шукати роботу, щоб допомагати батькам (у сім`ї було п`ятеро дітей). Спочатку влаштувалася у цех з переробки фруктозних сиропів, який працював у селі Маркизівка. Підприємство, яке постраждало у роки війни, якраз перебувало у стані розбудови. Старанну дівчину швидко перевели на посаду нормувальниці, а згодом доручили дуже відповідальну роботу. Щомісяця 18-річна Валя сама їздила у Смілянське монтажне управління по заробітну плату. Розрахунок був на те, що таку молоду особу ніхто не «запідозрить в інкасаторстві». «Привозила приблизно по 30 тис. рублів, – згадує Валентина Захарівна, – купюри були довгі, якраз по довжині мого чемоданчика. Боялася, а як же!» Такими були її перші університети…

Але справжню ціну шматка хліба, як то кажуть, Валя відчула, коли прийшла працювати на маслозавод простою робітницею у маслоробний цех. Молоко привозили з навколишніх сіл підводами у 38-кілограмових бідонах, які робітниці вручну виливали у ванни, а потім ще й мили. Масло збивали у величезних дерев`яних бочках. Їх крутили парові машини, які виробляли електроенергію. Молоді жінки і дівчата пакували масло, по 25 кг у ящик! Для охолодження вершків і молока використовували бочки з подвійними стінками, між якими насипали лід. Його треба було наколоти на шматки. Незважаючи на все, Валентина була рада, що отримала хорошу роботу. Додому, аж на Дібрівську вулицю, часто поверталася пішки о 4-й ранку. Саме тоді її першим наставником став чоловік широкої душі, майстер цеху цільномолочної продукції Петро Петрович Саранча. «Він був професіоналом високого класу, – розповіла Валентина Захарівна, – любив людей і вмів знайти підхід до кожного». Добрі спогади про себе залишили у її серці начальник маслоцеху Гнат Гаврилович Синиця та завідуюча лабораторією, секретар партійної організації заводу Марія Назарівна Шмідт (на фото).

Про їхню відданість рідному підприємству, високу професійну майстерність та авторитет, вимогливість до себе і підлеглих Валентина Захарівна може розповідати годинами. Усі вони допомагали їй, вже тоді молодому директору, стати на ноги (Валентина Калинчук очолила підприємство у 29 років, після закінчення Московського всесоюзного інституту м`ясної та молочної промисловості).

«Хорошою людиною була і голова комітету народного контролю нашого міста Марія Дмитрівна Сахненко, – згадує Валентина Захарівна. – Було викличе на килим, розкаже, де раки зимують, а пізніше телефонує: «Валічко, ти не ображайся, у мене на душі так важко після нашої розмови, давай зараз зустрінемося, чайку поп`ємо». До Юхима Давидовича Грановського, тодішнього начальника ПМК-231, я тихцем ходила під двері кабінету слухати, як він проводить «планьорки». Це був великий майстер згладжування гострих кутів! Уміло користувався «і кнутом, і пряником». Усі його любили і поважали. Часто згадую і Анатолія Даниловича Марченка, голову правління райСТ, який, на мою думку, був втіленням чесності і завжди дотримувався слова, яке дав. Захоплювалася суддею Ольгою Яківною Бельтюковою і прокурором Андрієм Прокоповичем Кириком, чесними і непідкупними людьми, які ні палаців собі не збудували, ні на «мерседесах» не роз’їжджали. Чого не скажеш про сьогоднішніх законників. У ті часи і до міністрів на прийом їздили без торбів і гаманців, а сиділи і говорили, як оце ми з Вами сидимо. З теплом у серці згадую Тетяну Андріївну Любаненко, з якою у свій час доводилося співпрацювати, як із високопрофесійним зоотехніком. Миколу Семеновича Васильченка, тодішнього ветеринара з Піщаного. Тепер розумію, що наш маслозавод був свого часу ще й  справжньою кузнею кадрів, звідки вийшли у люди відомі у місті керівники: Олександр Саранюк, Павло Короткий, Анатолій Зубань, Анатолій Строкань. Саме про усіх названих тут людей я і хочу згадати у день свого ювілею, бо вони, кожен по-своєму, допомагали мені іти по життю з високо піднятою головою. Я вдячна їм за це».

Про що думають люди, яким доля подарувала такий солідний ювілей? У Валентини Захарівни і на це питання відповідь готова: «Моя мама пішла в інший світ, коли їй було лише 57 років, тож я дякую Богу за те, що дав мені таке довге життя. Що я можу ще допомагати дітям, тішитися щастю дорослих онуків і милуватися правнучкою Мирославочкою. За те, що працювала аж 57 років і мало побула на пенсії. За те, що встигла побачити живим Володимира Висоцького у театрі на Таганці, коли їздила на першу сесію у Москву. За те, що маю змогу зустрічатися зі своїми колегами-керівниками у клубі «Ветеран», який заснував Юхим Грановський. І за троянди, які прикрашають мій двір. І ще багато за що»…

Ось таким незвичним вийшов ювілейний нарис. Про людей хороших і хорошу жінку, котра пам`ятає добро, яке вони дарували їй протягом усього життя.

Ви чуєте музику? Прислухайтеся… Це грає на честь своєї унікальної мами і бабусі сімейний оркестр Гущиків: мама Інна – на піаніно і онуки: Віталій – на гітарі, а Саша – на скрипці. Це звучить мелодія любові, поваги і ніжності. Музична ода життя… Так гарно… Аж орхідеї на вікнах посміхаються. Нехай ця музика звучить ще довго-довго…

На фото: працівниці цеху цільномолочної продукції. У центрі – майстер П.П. Саранча і директор маслозаводу В.З. Калинчук. 1968 рік.